Olena (69) is sitting on an old and worn folding bed in the gym hall of one of the local schools in the Polish town Przemyśl. She arrived 15 minutes earlier after crossing the border from Ukraine to Poland. Exhausted and heartbroken, she only managed to bring a few of her belongings. Everything else she left behind. A safe home through decades and her 44-year-old son and a young grandchild.

She gazes into a space of structured chaos. The school's gym has been turned into a makeshift camp to provide shelter for up to 350 people each day. A place where people can stay up to 2 days to regain their strength and figure out what to do next. “They will take care of my two cats,” she says and looks down. When she fled, she couldn’t bring her cats and some friends promised to feed them. A few days before ending up in Poland, Olena had left her hometown Kharkiv together with four of her neighbors. All of them elderly and the same age as Olena. They are sitting tired on a bed next to her. They are disorientated and in a state of shock. Trying to grasp what they have been going through the past days.

The exhaustion

In the gym, most people have passed out from exhaustion. An old man in a wheelchair needs help. He accidentally urinated his pants while family members went for registration next door. Kids are crying, others are playing. “A car leaves for Germany. Seats for three people. Germany! Four seats for people in another car going to Krakow… Leaving in 10 minutes”. The announcement in Ukrainian cuts through the noise of the loudspeakers. It is one of many locals working round the clock to help organize transportation away from the area. There is a constant flow of people going in and out of the gym hall. Some arrive, others are leaving.

Nothing left for the future

“I pray to be able to go back sometime soon,” Olena says while looking at four people struggling to help the old man out of his wheelchair. When the Russian bombs and missiles started destroying people’s homes and randomly kill citizens of Kharkiv, Olena was forced to flee. It was a quick decision to leave together with her neighbors. All of them being elderly, they decided to stick together to improve their chances. Before the invasion, Olena used to make excursions for tourists around her beautiful town. Now the fear of nothing being left to show in the future has taken over. That the cultural heritage and historic wonders will be destroyed in the daily rounds of shelling. Already Olena has seen severe damage of Kharkiv with her own eyes.

Destination Morocco

“My son and grandchild. They couldn’t leave…” Olena is desperate. She has planned to bring her neighbors to her daughter's place in Morocco. But first, they have to attend the Moroccan Embassy in Warsaw before being able to continue. “We will stay with my daughter until the war ends”, Olena says. Two hours later, volunteers carry their few belongings to the back of a van. Olena and her neighbors got a free ride to Warsaw by yet another volunteer.

Support our work

Олена (69 років) сидить на старому і зношеному розкладному ліжку в спортзалі однієї з місцевих шкіл, що у польському місті Перемишль. 15 хвилин після того, як вона перетнула кордон України з Польщею. Виснажена і з розбитим серцем, вона змогла взяти з собою лише кілька своїх речей. Все інше їй довелося залишити: безпечний дім, 44-річного сина та маленького онука.

Вона вдивляється у простір структурованого хаосу. Шкільний спортзал перетворився на імпровізований табір, що надає притулок близько 350 особам щодня. Це місце, де люди можуть перебувати до 2 днів, щоб відновити сили і зрозуміти, що робити далі. “Вони подбають про моїх двох котів”, - каже вона і опускає очі. Коли вона тікала, то не змогла взяти з собою котів, і її друзі обіцяли їх годувати. За кілька днів до того, як опинитися в Польщі, Олена покинула своє рідне місто Харків разом з чотирма сусідами. Всі вони - літні люди, одного віку з Оленою. Вони втомлено сидять на ліжку поруч з нею. Вони дезорієнтовані і перебувають у стані шоку. Намагаються осмислити те, що їм довелося пережити за останні дні.

Виснаження

У спортзалі багато людей втрачають свідомість від виснаження. Старий чоловік в інвалідному візку потребує допомоги. Від стресу в нього сталось мимовільне сечовипускання, поки члени сім'ї пішли на реєстрацію в сусідню кімнату. Діти плачуть, інші граються. “Машина їде в Німеччину. Місця для трьох осіб. Німеччина! Чотири місця для людей в іншій машині, що їде до Кракова... Від'їжджає за 10 хвилин”. Оголошення українською мовою прорізається крізь шум гучномовців. Це один з багатьох місцевих жителів, які працюють цілодобово, щоб допомогти організувати виїзд з регіону. У спортзалі постійний потік людей, які заходять і виходять з нього. Одні приїжджають, інші виїжджають.

Пункт призначення - Марокко

“Мій син і онук. Вони не змогли виїхати...”, - Олена у відчаї. Вона запланувала перевезти її сусідів до доньки в Марокко. Але спочатку вони повинні відвідати посольство Марокко у Варшаві, перш ніж зможуть продовжити подорож. “Ми залишимося з донькою, поки не закінчиться війна”, - каже Олена. Через дві години волонтери переносять їх нечисленні речі в кузов мікроавтобуса. Ще один волонтер безкоштовно підвіз Олену та її сусідів до Варшави.

Підтримайте нашу роботу

Olena (69) sitzt auf einem alten, abgenutzten Klappbett in der Turnhalle einer der örtlichen Schulen in der polnischen Stadt Przemyśl. Sie kam dort erst vor 15 Minuten an, nachdem sie die Grenze von der Ukraine nach Polen überquert hatte. Erschöpft und mit gebrochenem Herzen konnte sie nur ein paar ihrer Habseligkeiten mitnehmen. Alles andere ließ sie zurück. Ein über Jahrzehnte sicheres Zuhause, ihren 44-jährigen Sohn und ein kleines Enkelkind.

Sie starrt in einen Raum voll strukturiertem Chaos. Die Turnhalle der Schule wurde in ein provisorisches Lager umgewandelt, das täglich bis zu 350 Menschen Unterkunft bietet. Ein Ort, an dem die Menschen bis zu zwei Tage bleiben können, um wieder zu Kräften zu kommen und zu überlegen, wie es weitergehen soll. “Sie werden sich um meine beiden Katzen kümmern”, sagt sie und schaut zu Boden. Als sie floh, konnte sie ihre Katzen nicht mitnehmen und einige Freunde versprachen, sie zu füttern. Wenige Tage bevor sie in Polen ankam, hatte Olena zusammen mit vier ihrer Nachbarn ihre Heimatstadt Charkiw verlassen. Alle von ihnen sind schon recht betagt und im gleichen Alter wie Olena. Sie sitzen müde auf einem Bett neben ihr. Sie sind desorientiert und in einem Schockzustand. Sie versuchen zu begreifen, was sie in den letzten Tagen durchmachen mussten.

Die Erschöpfung

In der Turnhalle sind die meisten Menschen vor Erschöpfung zusammengebrochen. Ein alter Mann im Rollstuhl braucht Hilfe. Er hat sich versehentlich in die Hose gemacht, während Familienmitglieder nebenan zur Anmeldung gingen. Kinder weinen, andere spielen. “Ein Auto startet nach Deutschland. Plätze für drei Personen. Deutschland! Vier Plätze in einem anderen Auto, das nach Krakau fährt... Abfahrt in 10 Minuten.” Die Durchsage auf Ukrainisch durchbricht den Lärm der Lautsprecher. Es ist einer von vielen Einheimischen, die rund um die Uhr helfen, den Transport aus dem Gebiet zu organisieren. Ein ständiger Strom von Menschen, die in der Turnhalle ein- und ausgehen, ist zu beobachten. Einige kommen an, andere verlassen sie.

Nichts mehr übrig für die Zukunft

“Ich bete, dass ich bald zurückkehren kann”, sagt Olena, während sie vier Menschen dabei zusieht, wie sie versuchen, dem alten Mann aus seinem Rollstuhl zu helfen. Als die russischen Bomben und Raketen begannen, die Häuser der Menschen zu zerstören und wahllos Bürger von Charkiw zu töten, war Olena gezwungen zu fliehen. Es war eine spontane Entscheidung, zusammen mit ihren Nachbarn zu gehen. Da sie alle älter sind, beschlossen sie, zusammenzubleiben, um ihre Chancen zu verbessern. Vor der Invasion hatte Olena Ausflüge für Touristen in ihrer schönen Stadt organisiert. Jetzt hat sie die Angst, dass es in Zukunft nichts mehr zu zeigen gibt. Dass das kulturelle Erbe und die historischen Wunder durch den täglichen Beschuss zerstört werden. Olena hat die schweren Schäden in Charkiw bereits mit eigenen Augen gesehen.

Ziel Marokko

“I pray to be able to go back sometime soon,” Olena says while looking at four people struggling to help the old man out of his wheelchair. When the Russian bombs and missiles started destroying people’s homes and randomly kill citizens of Kharkiv, Olena was forced to flee. It was a quick decision to leave together with her neighbors. All of them being elderly, they decided to stick together to improve their chances. Before the invasion, Olena used to make excursions for tourists around her beautiful town. Now the fear of nothing being left to show in the future has taken over. That the cultural heritage and historic wonders will be destroyed in the daily rounds of shelling. Already Olena has seen severe damage of Kharkiv with her own eyes.

Olena (69) sidder på en gammel og slidt drømmeseng i en gymnastiksal på en af de lokale skoler i den polske by Przemyśl. Hun ankom 15 minutter tidligere efter at have krydset grænsen fra Ukraine til Polen. Udmattet og med et knust hjerte formåede hun kun at få nogle få af sine ejendele med sig. Alt andet har hun efterladt. Et sikkert hjem gennem årtier og hendes 44-årige søn samt et ungt barnebarn.

Hun stirrer ud i et rum fyldt med struktureret kaos. Skolens gymnastiksal er blevet omdannet til et midlertidigt tilflugtssted for op til 350 mennesker om dagen. Et sted hvor folk kan opholde sig i op til to dage for at samle kræfter og finde ud af, hvad de skal gøre derefter. “De vil tage sig af mine to katte,” siger hun og sænker blikket. Da hun flygtede, kunne hun ikke tage sine katte med sig, og nogle venner lovede at tage sig af dem. Nogle dage før hun endte i Polen, forlod Olena sin hjemby Kharkiv sammen med fire af sine naboer. De er allesammen ældre og omkring samme alder som Olena. De sidder udmattede på en seng ved siden af hende. De er desorienterede og i chok, og forsøger at fatte, hvad de har været igennem de seneste dage.

Udmattelsen

I gymnastiksalen er de fleste ‘besvimet’ af udmattelse. En ældre mand i en kørestol har brug for hjælp. Han tissede ved et uheld i bukserne, mens familiemedlemmer er i lokalet ved siden af for at blive registreret. Børn græder, andre leger. “En bil kører til Tyskland. Pladser til tre personer. Tyskland! Fire pladser til folk i en anden bil på vej til Krakow... Afgang om 10 minutter.” Meddelelsen i højtalerne på ukrainsk skærer gennem støjen i lokalet. Det er stemmen fra en af de mange lokale, der arbejder døgnet rundt for at hjælpe med at organisere transport væk fra området. Der er en konstant strøm af mennesker, der går ind og ud af gymnastiksalen. Nogle ankommer, andre forlader stedet.

Intet tilbage for fremtiden

“Jeg ber til at kunne vende tilbage på et tidspunkt,” siger Olena og kigger på fire personer, der kæmper for at hjælpe den ældre mand ud af hans kørestol. Da de russiske bomber og missiler begyndte at ødelægge menneskers hjem og dræbe tilfældige borgere i Kharkiv, blev Olena tvunget til at flygte. Det var en hurtig beslutning om at rejse sammen med naboerne. Da de alle var ældre, besluttede de at holde sammen for at forbedre deres chancer. Før invasionen plejede Olena at arrangere udflugter for turister rundt omkring i den smukke by. Nu har frygten for, at der ikke vil være noget tilbage at vise i fremtiden, overtaget. At kulturarven og de historiske vidundere bliver ødelagt i de daglige bombardementer. Olena har allerede set alvorlige skader i Kharkiv med sine egne øjne.

Destination Marokko

“Min søn og mit barnebarn, de kunne ikke tage afsted…” Olena er desperat. Hun har planlagt at tage sine naboer med til hendes datters hjem i Marokko. Men først skal de møde op på den marokkanske ambassade i Warszawa, før de kan fortsætte. “Vi vil bo hos min datter, indtil krigen slutter,” siger Olena. To timer senere hjælper frivillige med at pakke deres få ejendele i bagagerummet på en varevogn. Olena og hendes naboer får et gratis lift til Warszawa af endnu en frivillig.

Olena (69) sēž uz vecas un nolietotas saliekamās gultas sporta zālē vienā no vietējām skolām Premislas pilsētā Polijā. Viņa ieradās pirms 15 minūtēm, šķērsojot Ukrainas-Polijas robežu. Pārgurusi un dziļi satriekta, viņa paguva paņemt līdzi tikai nedaudz no personīgajām mantām. Visu pārējo viņa atstāja. Tai skaitā drošās mājas, 44 gadus veco dēlu un mazbērnu.

Viņa lūkojas strukturētā haosa plašumos. Skolas sporta zāle ir pārvērsta par pagaidu nometni, lai dotu patvērumu aptuveni 350 cilvēkiem ik dienu. Tā ir vieta, kur cilvēki var palikt 2 dienas, lai atgūtu spēkus un sapratu, ko darīt tālāk. “Viņi parūpēsies par maniem diviem kaķiem,” viņa saka un palūkojas lejup. Kad viņa bēga, Olena nevarēja paņemt līdzi savus kaķus, un draugi solīja par tiem parūpēties. Dažas dienas pirms Olena nonāca Polijā, viņa pameta savas mājas Harkivā kopā ar 4 kaimiņiem. Visi gados, līdzīgā vecumā kā Olena. Viņi sēž noguruši blakus gultā. Viņi ir apjukuši un šokēti, mēģinot apjaust, ko viņi piedzīvojuši pēdējās dienās.

Nogurums

Vairums cilvēku sporta zālē guļ lielā pārguruma dēļ. Vecam vīram ratiņkrēslā nepieciešama palīdzība. Viņš nejauši pieslapināja bikses, kamēr ģimenes locekļi aizgāja līdz reģistrācijas galdam. Bērni raud, citi spēlējas. “Mašīna dodas uz Vāciju. Trīs brīvas vietas. Vācija! Četras vietas citā mašīnā līdz Varšavai… Atiet pēc 10 minūtēm.” Paziņojumi skaļruņos ukraiņu valodā izlaužas cauri troksnim. Tas ir viens no vietējiem, kas strādā cauru dienu un nakti, lai palīdzētu organizēt transportu prom no pierobežas reģiona. Nepārtraukta cilvēku plūsma uz un no sporta zāles. Daži ierodas, citi dodas prom.

Nākotnē vairs nav nekā

“Es lūdzu Dievu, lai varu drīz doties atpakaļ,” saka Olena un lūkojas uz četriem cilvēkiem, kas cenšas palīdzēt vīram ratiņkrēslā. Kad Krievijas mestās bumbas un raķetes sāka iznīcināt cilvēku mājas un nogalināt nevainīgus cilvēkus Harkivā, Olenai nācās bēgt. Tas bija ātrs lēmums - doties prom kopā ar kaimiņiem. Būdami jau gados, viņi izdomāja turēties kopā, lai uzlabotu savas iespējas nokļūt drošībā.

Pirms iebrukuma Olena vadīja ekskursijas tūristiem savā skaistajā dzimtajā pilsētā. Tagad ir pārņēmušas bailes, ka nākotnē vairs nebūs nekā, ko parādīt. Ka kultūras mantojums un brīnumainās vēstures liecības būs iznīcinātas nepārtrauktajos uzbrukumos. Olena jau pati savām acīm ir redzējusi graujošos postījumus Harkivā.

Galamērķis - Maroka

“Mans dēls un mazbērns. Viņi nevarēja doties prom…” Olena ir izmisumā. Viņa plāno savus kaimiņus aizvest pie savas meitas Marokā. Bet pirms tam viņiem jādodas uz Marokas vēstniecību Varšavā, lai varētu turpināt ceļu. “Mēs paliksim pie manas meitas, kamēr beigsies karš,” saka Olena. Divas stundas vēlāk brīvprātīgie nes viņu nedaudzās mantas uz autobusiņu. Olenu un viņas kaimiņus aizvedīs uz Varšavu viens no daudzajiem brīvprātīgajiem.

Support our work