Saying goodbye

Oleksandra remembers being extremely and unbelievably calm that first morning. Several months prior, they had discussed at her work the possibility of a Russian invasion and had decided that if it happened, they would all gather at the office to decide what to do. Since it was very early and because there were no taxis, Oleksandra and her husband decided to go to their respective workplaces in the city center by foot later in the day. “We even had breakfast that day,” she remembers, “it was unbelievably calm that first half of the day. I even remember that when we left and closed the door to the apartment, my husband stopped and stood there with the keys for several seconds. He said to me: ‘We have spent a lot of happy years in this flat.’ And I didn’t say anything out loud, but I asked myself whether or not I would ever have the opportunity to return to this apartment again - and to see my husband again.”

When Oleksandra and her husband made their way to the city center, they were faced with a very unusual picture: An empty city without people and without cars. They said goodbye, and Oleksandra reached her office and from this moment, her very clear memory of what happened ends. A very busy and very intense period of work started. For the next 1 1⁄2 months, Oleksandra worked at an extreme speed and without pause.

Uncertainty and irrationality

The time Oleksandra spent in Kyiv, surrounded by Russian troops, has no comparison in her mind. “You never knew what would happen tomorrow. And that is why there was no reason to try to spare your own health. There is no sense in it, because you don’t know what will happen to you. This is why me and my colleagues spent every moment working. Now, we still work hard, but we allow ourselves to sleep, to eat, to have some rest.” In the beginning, Oleksandra’s foreign partners begged her to leave the city, but she refused. “It was a very irrational decision to stay – like a protest. This is my city, my country, and my husband and the people I love are here. So I stayed.”

Ukrainians choose the future

Oleksandra is confident that Ukraine will win. “Putin is trying to return us to the past, and that is why he will fail. Because the Ukrainian people choose the future, and history will work against Putin. However, while history works on a very large time frame, the lives of people can be very short and end very rapidly,” Oleksandra points out. This is why she tries to use everyday that she has effectively to contribute to the future. Oleksandra believes in the ability of the international community to restore international order and law - and as a human rights defender, she sees herself playing a part in stopping the impunity that Russia has enjoyed for too long.

“The greatest mistake of the civilized world is that they have closed their eyes for decades to what Russia is doing – both to their own civil society, when they use war as a tool to achieve geopolitical goals and when they use wars crimes as a method to win.” The civilized world has continued to trade and cooperate with Russia, despite the persecution of their own journalists, activists and protesters and despite the invasion of Crimea in 2014. The weak sanctions, Oleksandra states, have encouraged Putin to go further. “This was a huge mistake. Because when you base your actions only on economical interests, security issues or some geopolitical concerns, you might benefit in the short run, but you will fail long-term.” The alternative, Oleksandra thinks, is to be brave like the Ukrainians – to stop compromising with totalitarian regimes and to defend the values that democratic societies declare they have.

To be human

For Oleksandra, the war marked the beginning of intense uncertainty. In peacetime, you can plan your life – when you will go to work, meet up with friends or have dinner with your parents. But very quickly that ability to shape your own life can be taken from you, Oleksandra explains, and you find yourself in a state of total uncertainty where you might not be able to plan even the next couple of hours. “And suddenly, it becomes apparent that a lot of things which you thought were important have no sense at all. And that there are only a few things which are so important that you are willing to fight for them, live for them, even die for them.”

Oleksandra remembers when the large-scale invasion began, and international organizations started to evacuate their personnel. “Ordinary people remained, and they started doing extraordinary things. They rescued people from ruined cities, they broke encirclement to provide humanitarian aid and they risked their lives for other people who they had never met before. And this is something that makes us acutely aware of what it means to be human beings.”

A precious inheritance

For Oleksandra, the main problem today is that even in countries with a strongly developed democracy, people are starting to openly question the universal principles of the human rights declaration. Modern generations have inherited democracy and human rights instead of having had to fight for them themselves.  “That is why they don’t understand their importance,” Oleksandra explains, “but instead take them for granted. And this is why we now see in different countries how people are starting to exchange their freedoms for different things – for economical benefits, for the illusion of safety, for some glorification of their past and their country, but first and foremost for their own comfort. When it comes to the confrontation between totalitarianism and democracy we see today, you have to take an active position and step out of the zone of comfort.”

A victory for Ukraine is a victory for the world

Oleksandra sees the war between Russia and Ukraine as not just a war between two nation-states, but a war between two systems – totalitarianism and democracy. “In this war, we fight for freedom in all senses of the word – freedom to be an independent country, to have democratic choice, but also our freedom to be Ukrainians.”

This is the reason that an Ukrainian victory, for Oleksandra, not only is a question of pushing Russian troops out of Ukrainian territory, but also a matter of succeeding to create a democratic society with sustainable institutions where the rights of everyone are protected and where the government is held accountable. “We do not have the luxury to only concentrate on defending our country, we also have to spend energy democratizing our country. This war has a very visible value dimension: Putin is not afraid of NATO, Putin is afraid of the idea of freedom. He started this war when Ukraine was able to begin building democracy after the Revolution of Dignity.”

No future is guaranteed, Oleksandra emphases. New technologies can be used for science and development or they can be used to dominate. “Look to China and their use of new digital technologies,” Oleksandra points out, “this is also a possible scenario for humankind – no space for freedom, for personality, for human dignity.” For her, there is an ongoing war between authoritarianism and democracy, and Ukraine is at the forefront of this battle at the moment. “The world needs the success of Ukraine. The democratic world needs it.”

To continue in the face of hopelessness

During the Revolution of Dignity in 2014, Oleksandra was a coordinator of a civil initiative which provided legal aid to prosecuted protestors. Afterwards, when the revolution succeeded, she was asked by journalists how she saw the victory. Looking back, she realized she had no idea. “Maybe I don’t use the category of hope because we faced and fought against the whole state machine. We tried to do our work honestly.” Oleksandra listened and found the very same feeling expressed by Soviet dissidents who explained that they had no hope because they fought against the USSR which they knew could jail or kill them. “To them, they had no other choice because they had human dignity,” Oleksandra explains. “They had to express themselves, and they had to fight for freedom. My main lesson from the revolution and from listening to the Soviet dissidents was that very often your fight for freedom can seem to be without sense because you oppose enormous power. But you have to continue to fight honestly, and a positive result, even unexpectedly, can be achieved.”

Oleksandra believes much more in people than political leaders. “We are fighting for things which are not limited to individual states and nations. And that is why I rely on people because I know that human solidarity also has no limitations and no national ties.”

Bio of Oleksandra Vyacheslavivna Matviichuk is a Ukrainian human rights lawyer and civil society leader based in Kyiv. She campaigns democratic reforms in her country and heads the non-profit organization Centre for Civil Liberties which was awarded the 2022 Nobel Peace Prize, jointly with Ales Bialiatski and the Russian organization Memorial. This was the first Nobel Prize awarded to a Ukrainian citizen or organization.

Support our work

Прощання

Олександра пам'ятає, що того ранку вона була неймовірно спокійною. За кілька місяців до цього вони обговорювали на роботі можливість російського вторгнення і вирішили, що якщо це станеться, вони всі зберуться в офісі, щоб вирішити, що робити. Оскільки було дуже рано і не було змоги викликати таксі, Олександра та її чоловік вирішили пішки дістатись до робочих місць, що знаходяться у центрі міста. "Того дня ми навіть поснідали, - згадує вона, - перша половина дня була неймовірно спокійною. І я навіть пам'ятаю, що коли ми вийшли і зачинили двері квартири, мій чоловік зупинився і кілька секунд стояв з ключами. Він сказав мені: “Ми провели багато щасливих років у цій квартирі”. А я нічого не сказала вголос, але запитала себе: “Чи буде у мене колись можливість повернутися в свою квартиру знову - і знову побачити свого чоловіка?”.

Коли Олександра та її чоловік дісталися до центру міста, вони побачили  дуже незвичайну картину: порожнє місто без людей і без машин. Вони попрощалися один з одним, Олександра дійшла до свого офісу, і з цього моменту її спогади про те, що сталося далі, обриваються. Розпочався дуже напружений і дуже інтенсивний період роботи. Наступні півтора місяці Олександра працювала з надзвичайною швидкістю і без перерв.

Невизначеність та ірраціональність

Час, проведений Олександрою в оточеному російськими військами Київі, не можна порівняти ні з чим. "Ти не міг знати, що буде завтра. І саме тому не було сенсу намагатися берегти своє здоров'я. У цьому немає сенсу, тому що ти не знаєш, що з тобою буде. Тому я і мої колеги працювали, не покладаючи рук. Зараз ми так само багато працюємо, але дозволяємо собі поспати, поїсти та відпочити". Спочатку іноземні партнери Олександри благали її виїхати з міста, але вона відмовилася. “Це було дуже ірраціональне рішення залишитися - як протест. Це моє місто, моя країна, тут мій чоловік і люди, яких я люблю. Тому я залишилася”.

Українці обирають майбутнє

Олександра впевнена, що Україна переможе. “Путін намагається повернути нас у минуле, і саме тому йому це не вдасться. Тому що український народ обирає майбутнє, і історія буде працювати проти путіна”. Однак, в той час як історія працює на дуже великому часовому проміжку, життя людей може бути дуже коротким і закінчуватися дуже швидко, зазначає Олександра. Саме тому вона намагається ефективно використовувати кожен день, який у неї є, щоб зробити свій внесок у майбутнє. Олександра вірить у здатність міжнародної спільноти відновити міжнародний порядок і право - і, як правозахисниця, бачить свою роль у припиненні безкарності, якою росія користувалася занадто довго.

“Найбільша помилка цивілізованого світу полягає в тому, що вони десятиліттями закривали очі на те, що робить росія: як по відношенню до власного громадянського суспільства, коли вона розпочинає війну як інструмент для досягнення геополітичних цілей, так і коли вона скоює воєнні злочини та використовує це як метод для перемоги”. Цивілізований світ продовжує торгові відносини та співпрацю з росією, незважаючи на переслідування міжнародних журналістів, активістів та протестувальників, а також попри анексію Криму у 2014 році. Слабкі санкції -, стверджує Олександра, - заохотили путіна піти далі. “Це була величезна помилка. Тому що, коли ви засновуєте свої дії лише на економічних інтересах, питаннях безпеки або якихось геополітичних міркуваннях, ви можете виграти в короткостроковій перспективі, але ви програєте в довгостроковій перспективі”. Альтернатива, на думку Олександри, полягає в тому, щоб бути хоробрими, як українці - припинити йти на компроміси з тоталітарними режимами і захищати цінності, які декларують демократичні суспільства.

Бути людиною

Для Олександри війна стала початком інтенсивної невизначеності. У мирний час ти можеш планувати своє життя - коли підеш на роботу, зустрінешся з друзями чи повечеряєш з батьками. Але дуже швидко цю здатність формувати власне життя у вас можуть відібрати, пояснює Олександра, і ви опиняєтесь у стані повної невизначеності, коли ви не можете спланувати навіть наступні кілька годин. “І раптом виявляється, що багато речей, які ти вважав важливими, не мають жодного сенсу. І що є лише кілька речей, які настільки важливі, що ти готовий за них боротися, жити заради них, навіть померти за них”.

Олександра пам'ятає, як почалося широкомасштабне вторгнення, і міжнародні організації почали евакуювати свій персонал. “Залишилися звичайні люди, і вони почали робити надзвичайні речі. Вони рятували людей із зруйнованих міст, вони проривалися з оточення, щоб доставити гуманітарну допомогу, вони ризикували своїм життям заради інших людей, яких вони ніколи раніше не бачили. І це те, що змушує нас гостро усвідомлювати, що означає бути людьми”.

Цінний спадок

На думку Олександри, головна проблема сьогодення полягає в тому, що навіть у країнах з розвиненою демократією люди починають відкрито ставити під сумнів універсальні принципи декларації прав людини. Сучасні покоління успадкували демократію та права людини, замість того, щоб самим за них боротися.  “Саме тому вони не розуміють їхньої важливості -, пояснює Олександра, - а сприймають їх як належне. І саме тому ми зараз бачимо в різних країнах, як люди починають обмінювати свої свободи на різні речі: на економічні вигоди, на ілюзію безпеки, для певного прославлення свого минулого та своєї країни, але в першу чергу на власний комфорт. Коли йдеться про протистояння між тоталітаризмом і демократією, яке ми бачимо сьогодні, потрібно займати активну позицію і виходити із зони комфорту”.

Перемога України - це перемога світу

Олександра розглядає війну між росією та Україною не просто як війну між двома державами, а як війну між двома системами - тоталітаризмом і демократією. “У цій війні ми боремося за свободу в усіх сенсах цього слова - свободу бути незалежною країною, мати демократичний вибір, але також і нашу свободу бути українцями”.

Саме тому перемога України для Олександри - це не лише питання витіснення російських військ з української території, але й питання успіху у створенні демократичного суспільства зі сталими інституціями, де права кожного захищені, а влада підзвітна. “Ми не можемо дозволити собі розкіш зосередитися лише на захисті нашої країни, ми також повинні витрачати енергію на демократизацію нашої країни. Ця війна має дуже видимий ціннісний вимір: путін не боїться НАТО, путін боїться ідеї свободи. Він почав цю війну, коли Україна змогла почати будувати демократію після Революції Гідності”.

Майбутнє не гарантоване, підкреслює Олександра. Нові технології можуть бути використані для науки та розвитку, а можуть бути використані для домінування. “Подивіться на Китай і використання ними нових цифрових технологій - , зазначає Олександра, - це також можливий сценарій для людства - жодного простору для свободи, для особистості, для людської гідності”. На її думку, зараз триває війна між авторитаризмом і демократією, і Україна перебуває на передовій цієї битви. “Світ потребує успіху України. Це потрібно демократичному світу”.

Не зупинятися перед обличчям безнадії

Під час Революції Гідності у 2014 році Олександра була координатором громадської ініціативи, яка надавала правову допомогу протестувальникам, котрих переслідували. Згодом, після Революції Гідності, журналісти запитали її, як вона бачить перемогу. Озираючись назад, вона зрозуміла, що не має жодного уявлення. "Можливо, я не використовую категорію надії, тому що ми зіткнулися і боролися проти всієї державної машини. Ми намагалися робити свою роботу чесно". Олександра прислухалася і знайшла те саме почуття, яке висловлювали радянські дисиденти, які пояснювали, що вони не мали надії, тому що боролися проти СРСР, і вони знали, що їх можуть заарештувати або вбити. “Для них не було іншого вибору, бо вони мали людську гідність -, пояснює Олександра,- вони повинні були виражати себе, і вони повинні були боротися за свободу. Мій головний урок, що я отримала після революції та знання про радянських дисидентів, полягав у тому, що дуже часто ваша боротьба за свободу може здаватися безглуздою, тому що ви протистоїте величезній владі. Але треба продовжувати чесно боротися, і позитивний результат, навіть коли він неочікуваний, може бути досягнутий”.

Олександра набагато більше вірить у людей, ніж у політичних лідерів. “Ми боремося за речі, які не обмежуються окремими державами та націями. І саме тому я покладаюся на людей, бо знаю, що людська солідарність також не має обмежень і національних прив'язок”.

Біографія - Олександра В'ячеславівна Матвійчук - українська юристка-правозахисниця та громадська діячка, яка мешкає в Київі. Вона виступає за демократичні реформи у своїй країні та очолює неприбуткову організацію Центр громадянських свобод, яка була удостоєна Нобелівської премії миру 2022 року спільно з Алесем Бєляцьким та російською організацією Меморіал. Це була перша Нобелівська премія, присуджена українському громадянину або організації.

Підтримайте нашу роботу

Der Abschied

Oleksandra erinnert sich, dass sie an diesem ersten Morgen unglaublich gefasst war. Einige Monate zuvor hatten sie bei ihrer Arbeit über die Möglichkeit einer russischen Invasion gesprochen und beschlossen, dass sie sich im Falle eines solchen Ereignisses alle im Büro versammeln würden, um gemeinsam zu entscheiden, was zu tun sei. Da es noch sehr früh war und noch keine Taxis fuhren, beschlossen Oleksandra und ihr Mann, später am Tag zu Fuß zu ihren jeweiligen Arbeitsplätzen im Stadtzentrum zu laufen. “Wir haben an diesem Tag sogar gefrühstückt”, erinnert sie sich, “in der ersten Hälfte dieses Tages war es unheimlich ruhig. Und ich erinnere mich sogar daran, dass mein Mann, als wir die Wohnung verließen und die Tür schlossen, für einige Sekunden mit dem Schlüssel stehen blieb. Dann sagte er zu mir: ‚Wir haben viele glückliche Jahre in dieser Wohnung verbracht.‘ Und ich sagte zwar nichts laut, aber ich fragte mich, ob ich jemals wieder die Gelegenheit haben würde, in diese Wohnung zurückzukehren - und meinen Mann wiederzusehen.”

Als Oleksandra und ihr Mann sich auf den Weg ins Stadtzentrum machten, bot sich ihnen ein sehr ungewöhnliches Bild: Eine leere Stadt ohne Menschen und ohne Autos. Sie verabschiedeten sich, und Oleksandra erreichte ihr Büro, und von diesem Moment an endet ihre sehr klare Erinnerung an das Geschehene. Es begann eine sehr arbeitsreiche und intensive Arbeitszeit. In den nächsten 1,5 Monaten arbeitete Oleksandra in einem unglaublichen Tempo und ohne Unterbrechung.

Ungewissheit und Irrationalität

Die Zeit, die Oleksandra in Kiew verbrachte, umgeben von russischen Truppen, ist für sie mit nichts zu vergleichen. “Man wusste nie, was morgen passieren würde. Und deshalb gab es auch keinen Grund, seine eigene Gesundheit zu schonen. Es macht keinen Sinn, denn man weiß ja nicht, was mit einem geschehen wird. Aus diesem Grund haben meine Kollegen und ich jede Minute mit Arbeit verbracht. Jetzt arbeiten wir zwar immer noch hart, aber wir gönnen uns auch etwas Schlaf, etwas zu essen und etwas Ruhe.” Am Anfang flehten Oleksandras ausländische Kollegen sie an, die Stadt zu verlassen, aber sie weigerte sich. “Es war eine sehr irrationale Entscheidung, zu bleiben - quasi eine Art Protest. Dies ist meine Stadt, mein Land, mein Mann und die Menschen, die ich liebe, sind hier. Also bin ich geblieben.”

Ukrainer entscheiden sich für die Zukunft

Oleksandra ist zuversichtlich, dass die Ukraine gewinnen wird. “Putin versucht, uns in die Vergangenheit zurückzuwerfen, und das ist der Grund, warum er scheitern wird. Denn das ukrainische Volk entscheidet sich für die Zukunft, während die Geschichte gegen Putin arbeiten wird. Doch während Geschichte in einem sehr großen Zeitrahmen abläuft, kann das Leben der Menschen sehr kurz sein und sehr schnell enden”, betont Oleksandra. Deshalb versucht sie, jeden Tag, den sie hat, effektiv zu nutzen, um einen Beitrag zur Zukunft zu leisten. Oleksandra glaubt an die Fähigkeit der internationalen Gemeinschaft, die internationale Ordnung und das internationale Recht wiederherzustellen - und als Menschenrechtsanwältin sieht sie sich in der Lage, dazu beizutragen, die Straffreiheit zu beenden, die Russland schon viel zu lange genossen hat.

“Der größte Fehler der zivilisierten Welt besteht darin, dass sie jahrzehntelang die Augen davor verschlossen hat, was Russland tut - sowohl gegenüber ihrer eigenen Zivilgesellschaft, wenn es Krieg als Mittel zur Erreichung geopolitischer Ziele einsetzt, als auch, wenn es Kriegsverbrechen als Methode einsetzt, um zu gewinnen.” Die zivilisierte Welt hat trotz der Verfolgung ihrer eigenen Journalisten, Aktivisten und Demonstranten und trotz der Invasion der Krim im Jahr 2014 weiterhin mit Russland gehandelt und zusammengearbeitet. Die schwachen Sanktionen, so Oleksandra, hätten Putin ermutigt, noch weiter zu gehen. “Das war ein großer Fehler. Denn wenn man sein Handeln nur auf wirtschaftliche Interessen, Sicherheitsfragen oder geopolitische Bedenken stützt, mag man kurzfristig profitieren, aber langfristig wird man scheitern.” Die Alternative, so Oleksandra, bestünde darin, mutig zu sein wie die Ukrainer - keine Kompromisse mit totalitären Regimen einzugehen und die Werte zu verteidigen, die demokratische Gesellschaften für sich in Anspruch nehmen.

Mensch zu sein

Für Oleksandra bedeutete der Krieg den Beginn einer großen Unsicherheit. In Friedenszeiten könne man sein Leben planen - wann man zur Arbeit geht, sich mit Freunden trifft oder mit seinen Eltern zu Abend isst. Doch sehr schnell könne einem diese Möglichkeit, das eigene Leben zu gestalten, genommen werden, erklärt Oleksandra, und man findet sich in einem Zustand völliger Ungewissheit wieder, in dem man vielleicht nicht einmal mehr die nächsten paar Stunden planen kann. “Und plötzlich wird einem klar, dass viele Dinge, die man für wichtig hielt, überhaupt keinen Nutzen haben. Und dass es nur wenige Dinge gibt, die so wichtig sind, dass man bereit ist, für sie zu kämpfen, für sie zu leben, sogar für sie zu sterben.”

Oleksandra erinnert sich an den Beginn der groß angelegten Invasion, als die internationalen Organisationen begannen, ihr Personal zu evakuieren. “Gewöhnliche Menschen blieben zurück, und sie begannen, außergewöhnliche Dinge zu leisten. Sie retteten Menschen aus zerstörten Städten, durchbrachen die Umzingelung, um humanitäre Hilfe zu leisten und riskierten ihr Leben für andere Menschen, die sie nie zuvor getroffen hatten. Und das ist etwas, das uns bewusst macht, was es bedeutet, ein Mensch zu sein.”

Ein wertvolles Erbe

Für Oleksandra bestünde das Hauptproblem heutzutage darin, dass selbst in Ländern mit einer stark entwickelten Demokratie die Menschen beginnen, die universellen Grundsätze der Menschenrechtserklärung offen in Frage zu stellen. Die heutigen Generationen hätten die Demokratie und die Menschenrechte einfach geerbt, anstatt sie sich selbst erkämpfen zu müssen. “Deshalb verstehen sie deren Bedeutung nicht”, erklärt Oleksandra, “sondern halten sie für selbstverständlich. Und deshalb sehen wir jetzt in verschiedenen Ländern, wie die Menschen beginnen, ihre Freiheiten für verschiedene Dinge einzutauschen - für wirtschaftliche Vorteile, für die Illusion von Sicherheit, für eine gewisse Glorifizierung ihrer Vergangenheit und ihres Landes, aber vor allem für ihre eigene Bequemlichkeit. Wenn es um die Konfrontation zwischen Totalitarismus und Demokratie geht, die wir heute erleben, muss man eine aktive Position einnehmen und aus der Zone der Bequemlichkeit heraustreten.”

Ein Sieg der Ukraine ist ein Sieg für die Welt

Für Oleksandra sei der Krieg zwischen Russland und der Ukraine nicht nur ein Krieg zwischen zwei Nationalstaaten, sondern ein Krieg zwischen zwei Systemen - Totalitarismus und Demokratie. “In diesem Krieg kämpfen wir für die Freiheit im wahrsten Sinne des Wortes - für die Freiheit, ein unabhängiges Land zu sein, demokratische Entscheidungen zu treffen, aber auch für unsere Freiheit, Ukrainer zu sein.”

Aus diesem Grund sei ein ukrainischer Sieg für Oleksandra nicht nur eine Frage der Vertreibung der russischen Truppen aus dem ukrainischen Territorium, sondern auch eine Frage des Erfolgs bei der Schaffung einer demokratischen Gesellschaft mit zukunftsfähigen Institutionen, in denen die Rechte jedes Einzelnen geschützt sind und die Regierung für ihre Arbeit Verantwortung übernehmen muss. “Wir können uns nicht den Luxus leisten, uns nur auf die Verteidigung unseres Landes zu konzentrieren, wir müssen auch Energie für die Demokratisierung unseres Landes aufwenden. Dieser Krieg zeigt eine sehr sichtbare Wertedimension: Putin hat keine Angst vor der NATO, Putin hat Angst vor der Idee der Freiheit. Er hat diesen Krieg begonnen, als die Ukraine nach der Revolution der Würde mit dem Aufbau der Demokratie beginnen konnte.”

Keine Zukunft sei sicher, unterstreicht Oleksandra. Neue Technologien könnten für Wissenschaft und Entwicklung genutzt werden oder sie könnten zur Unterdrückung eingesetzt werden. “Schauen Sie sich China und seine Nutzung neuer digitaler Technologien an”, so Oleksandra, “das ist auch ein mögliches Szenario für die Menschheit - kein Raum für Freiheit, für Persönlichkeit, für Menschenwürde.” Für sie gebe es einen andauernden Krieg zwischen Autoritarismus und Demokratie, wobei die Ukraine im Moment an vorderster Front kämpfe. “Die Welt braucht den Erfolg der Ukraine. Die demokratische Welt braucht ihn.”

Weitermachen im Angesicht der Hoffnungslosigkeit

Während der Revolution der Würde im Jahr 2014 war Oleksandra Koordinatorin einer Bürgerinitiative, die verfolgten Demonstranten Rechtsbeistand gewährte. Später, als die Revolution erfolgreich war, wurde sie von Journalisten gefragt, wie sie den Sieg einschätze. Rückblickend stellte sie fest, dass sie keine Ahnung hatte. “Vielleicht verwende ich die Formulierung Hoffnung nicht, weil wir gegen den ganzen Staatsapparat angetreten sind und gekämpft haben. Wir haben versucht, unsere Arbeit ehrlich zu machen.” Oleksandra fand heraus, dass die sowjetischen Dissidenten dasselbe Gefühl hatten wie sie, die erklärten, dass sie keine Hoffnung hatten, weil sie gegen die USSR kämpften, von der sie wussten, dass sie sie verhaften oder töten konnte. “Für sie gab es keine andere Wahl, denn sie besaßen die Menschenwürde”, erklärt Oleksandra. “Sie mussten ihre Meinung sagen und für ihre Freiheit kämpfen. Meine wichtigste Lehre aus der Revolution und aus den Gesprächen mit den sowjetischen Dissidenten war, dass der Kampf für die Freiheit oft sinnlos erscheinen kann, weil man sich einer enormen Macht entgegenstellt. Aber man muss ehrlich weiterkämpfen und dann kann man ein erfolgreiches Ergebnis erzielen, auch wenn es unerwartet kommt.”

Oleksandra glaubt viel mehr an die Menschen als an politische Führer. “Wir kämpfen für Dinge, die nicht auf einzelne Staaten und Nationen beschränkt sind. Und deshalb verlasse ich mich auf die Menschen, weil ich weiß, dass auch die menschliche Solidarität keine Grenzen und keine nationalen Bindungen kennt.”

Biografie: Oleksandra Vyacheslavivna Matviichuk ist eine ukrainische Menschenrechtsanwältin und führende Persönlichkeit der Zivilgesellschaft mit Sitz in Kiew. Sie setzt sich für demokratische Reformen in ihrem Land ein und leitet die gemeinnützige Organisation Zentrum für bürgerliche Freiheiten, die gemeinsam mit Ales Bialiatski und der russischen Organisation Memorial mit dem Friedensnobelpreis 2022 ausgezeichnet wurde. Dies war der erste Nobelpreis, der je an einen ukrainischen Bürger oder eine ukrainische Organisation verliehen wurde.

Afskeden

Oleksandra husker, at hun var ekstremt rolig den første morgen. Flere måneder tidligere havde de på hendes arbejde diskuteret muligheden for en russisk invasion og aftalt, at hvis det skete, ville de alle samles på kontoret for at beslutte, hvad de skulle gøre. Da det var meget tidligt, og der ikke var nogen taxaer, besluttede Oleksandra og hendes mand at gå til deres respektive arbejdspladser i byens centrum senere på dagen. “Vi spiste endda morgenmad den dag,” husker hun, “der var utroligt roligt den første halvdel af dagen. Og jeg husker endnu, da vi gik ud og lukkede døren til lejligheden, stoppede min mand op og stod der med nøglerne i flere sekunder. Han sagde til mig: 'Vi har tilbragt mange lykkelige år i denne lejlighed.' Og jeg sagde ikke noget højt, men jeg spurgte mig selv, om jeg nogensinde ville få mulighed for at vende tilbage til lejligheden - og se min mand igen.”

Da Oleksandra og hendes mand begav sig mod byens centrum, blev de mødt af et meget usædvanligt syn: En mennesketom by uden biler. De sagde farvel, og Oleksandra nåede sit kontor, og fra det øjeblik sluttede hendes erindring om, hvad der skete. En meget travl og intens arbejdsperiode begyndte. I de næste 1 1⁄2 måned arbejdede Oleksandra med ekstrem hastighed og uden pause.

Usikkerhed og irrationalitet

Den tid, Oleksandra tilbragte i Kyiv omgivet af russiske tropper, har ingen sammenligning med, hvad hun tidligere har oplevet. “Du vidste aldrig, hvad der ville ske i morgen. Og derfor var der ingen grund til at forsøge at skåne dit eget helbred. Der er ingen mening i det, fordi du ikke ved, hvad der vil ske med dig. Derfor brugte jeg og mine kolleger hvert øjeblik på at arbejde. Nu arbejder vi stadig hårdt, men vi tillader os selv at sove, at spise, at få noget hvile.” I begyndelsen bad Oleksandras udenlandske partnere hende om at forlade byen, men hun nægtede. “Det var en meget irrationel beslutning at blive - som en protest. Dette er min by, mit land, og min mand og de mennesker, jeg elsker, er her. Så jeg blev.”

Ukrainere vælger fremtiden

Oleksandra er overbevist om, at Ukraine vil vinde. “Putin forsøger at bringe os tilbage til fortiden, og derfor vil han mislykkes. Fordi det ukrainske folk vælger fremtiden, og historien vil modarbejde Putin. Dog, mens historien arbejder på en meget lang tidslinje, kan menneskers liv være meget kort og ende meget hurtigt,” påpeger Oleksandra. Derfor forsøger hun at bruge hver dag effektivt for at bidrage til fremtiden. Oleksandra tror på det internationale fællesskabs evne til at genoprette international lov og orden. Samtidig ser hun som menneskerettighedsforkæmper sig selv, som en del af at stoppe den straffrihed, som Rusland har nydt godt af alt for længe.

“Den største fejltagelse fra den civiliserede verden er, at de i årtier har lukket øjnene for, hvad Rusland gør. Både mod deres egen civilsamfund, når de bruger krig som et redskab til at opnå geopolitiske mål, og når de bruger krigsforbrydelser som en metode til at vinde.” Den civiliserede verden har fortsat med at handle og samarbejde med Rusland, på trods af forfølgelsen af deres egne journalister, aktivister og demonstranter og på trods af invasionen af ​​Krim i 2014. De svage sanktioner har, ifølge Oleksandra, opmuntret Putin til at gå videre. “Det var en stor fejltagelse. For når du baserer dine handlinger kun på økonomiske interesser, sikkerhedsspørgsmål eller visse geopolitiske bekymringer, kan du måske drage fordel på kort sigt, men du vil fejle på lang sigt.” Alternativet, mener Oleksandra, er at være modig som ukrainerne - at stoppe med at indgå kompromiser med totalitære regimer og forsvare de værdier, som det demokratiske samfund hævder at have.

At være menneske

For Oleksandra markerede krigen begyndelsen på stor usikkerhed. “I fredstid kan du planlægge dit liv - hvornår du skal på arbejde, mødes med venner eller spise middag med dine forældre. Men meget hurtigt kan evnen til at forme dit eget liv blive taget fra dig,” forklarer Oleksandra, “og du befinder dig i en tilstand af total usikkerhed, hvor du måske ikke engang kan planlægge de næste par timer. Og pludselig bliver det klart, at mange ting, som du troede var vigtige, slet ingen mening har. Og at der kun er få ting, som er så vigtige, at du er villig til at kæmpe for dem, leve for dem, endda dø for dem.”

Oleksandra husker, da den stort anlagte invasion begyndte, og internationale organisationer startede med at evakuere deres personale. “Almindelige mennesker blev tilbage, og de begyndte at gøre ekstraordinære ting. De reddede mennesker fra ødelagte byer, brød igennem belejringer for at yde humanitær hjælp og risikerede deres liv for andre mennesker, som de aldrig havde mødt før. Og dette er noget, der gør os skarpt opmærksomme på, hvad det betyder at være menneske.”

En værdifuld arv

For Oleksandra er det største problem i dag, at selv i lande med veludviklet demokrati begynder folk åbent at sætte spørgsmålstegn ved de universelle principper i menneskerettighedserklæringen. Moderne generationer har arvet demokrati og menneskerettigheder i stedet for at have været nødt til at kæmpe for dem selv. “Det er derfor, de ikke forstår deres betydning, men i stedet tager dem for givet,” forklarer Oleksandra og fortsætter. “Og derfor ser vi nu i forskellige lande, hvordan folk begynder at udveksle deres friheder mod forskellige ting - til fordel for økonomisk vinding, for illusionen om sikkerhed, for en glorificering af deres fortid og deres land, men først og fremmest for deres egen komfort. Når det kommer til konfrontationen mellem totalitarisme og demokrati, som vi ser i dag, er det nødvendigt at tage en aktiv holdning og træde ud af komfortzonen.”

En sejr for Ukraine er en sejr for verden

Oleksandra ser ikke kun krigen mellem Rusland og Ukraine som en krig mellem to nationer, men som en krig mellem to systemer - totalitarisme og demokrati. “I denne krig kæmper vi for frihed i alle ordets betydninger. Frihed til at være et uafhængigt land, til at have demokratisk valg, men også vores frihed til at være ukrainere.”

Derfor er en ukrainsk sejr, for Oleksandra, ikke kun et spørgsmål om at skubbe russiske tropper ud af ukrainsk territorium, men også en sag om at lykkes med at skabe et demokratisk samfund med bæredygtige institutioner, hvor alles rettigheder er beskyttet, og hvor regeringen holdes ansvarlig. “Vi har ikke råd til kun at koncentrere os om at forsvare vores land, vi skal også bruge energi på at demokratisere vores land. Denne krig har en meget synlig værdidimension: Putin er ikke bange for NATO, Putin er bange for ideen om frihed. Han startede denne krig, da Ukraine var i stand til at begynde at opbygge demokrati efter værdigheds-revolutionen.”

Ingen fremtid er garanteret, understreger Oleksandra. Nye teknologier kan bruges til videnskab og udvikling, eller de kan bruges til dominans. “Se på Kina og deres brug af nye digitale teknologier,” påpeger Oleksandra, “dette er også et muligt scenarie for menneskeheden - ingen plads til frihed, personlighed, menneskelig værdighed.” For hende er der en igangværende krig mellem autoritarisme og demokrati, og Ukraine er i frontlinjen i denne kamp i øjeblikket. “Verden har brug for Ukraines succes. Den demokratiske verden har brug for det.”

At fortsætte trods håbløshed

Under værdigheds-revolutionen i 2014 var Oleksandra koordinator for et civilt initiativ, der ydede juridisk hjælp til forfulgte demonstranter. Efter revolutionen lykkedes, blev hun spurgt af journalister, hvordan hun så sejren. Set i bakspejlet indså hun, at hun ingen anelse havde. “Måske bruger jeg ikke kategorien håb, fordi vi stod overfor og kæmpede imod hele statsapparatet. Vi forsøgte at gøre vores arbejde ærligt.” Oleksandra lyttede og fandt den samme følelse udtrykt af sovjetiske dissidenter, der forklarede, at de ikke havde håb, fordi de kæmpede imod USSR, som de vidste kunne fængsle eller dræbe dem. “For dem var der ikke noget alternativ, fordi de havde menneskelig værdighed,” forklarer Oleksandra.“De var nødt til at udtrykke sig selv, og de var nødt til at kæmpe for frihed. Min vigtigste lektion fra revolutionen og fra at lytte til de sovjetiske dissidenter var, at din kamp for frihed kan meget ofte virke meningsløs, fordi du kæmper mod en enorm modstander. Men man skal fortsætte med at kæmpe ærligt, og da vil et positivt og tilmed uventet resultat kunne opnås.”

Oleksandra tror meget mere på mennesker end politiske ledere. “Vi kæmper for ting, der ikke er begrænset til individuelle stater og nationer. Derfor stoler jeg på mennesker, fordi jeg ved, at menneskelig solidaritet ikke har grænser og nationale bånd.”

Biografi Oleksandra Vyacheslavivna Matviichuk er en ukrainsk menneskerettighedsadvokat og forkæmper for civilsamfundet med base i Kyiv. Hun arbejder for demokratiske reformer i Ukraine og er leder af den non-profit organisation Center for Civil Liberties som blev tildelt Nobels Fredspris i 2022 sammen med Ales Bialiatski og den russiske organisation Memorial. Dette var den første Nobels Fredspris, der blev tildelt en ukrainsk borger eller organisation.

Atvadīšanās

Oleksandra atceras, ka tajā pirmajā rītā bija ārkārtīgi un neticami mierīga. Vairākus mēnešus iepriekš viņi darbā bija apsprieduši Krievijas iebrukuma iespējamību un nolēmuši, ka, ja tas notiks, viņi visi pulcēsies birojā, lai izlemtu, ko darīt. Tā kā bija ļoti agrs un taksometru nebija, Oleksandra un viņas vīrs nolēma vēlāk pa dienu doties uz savām darbavietām pilsētas centrā kājām. “Mēs tajā dienā pat brokastojām,” viņa atceras, “dienas pirmajā pusē bija neticami mierīgi. Un es pat atceros, ka tad, kad izgājām un aizvērām dzīvokļa durvis, vīrs apstājās un vairākas sekundes stāvēja ar atslēgām rokā. Viņš man teica: “Šajā dzīvoklī mēs esam pavadījuši daudz laimīgu gadu.” Un es skaļi neko neteicu, bet jautāju sev, vai man vēl kādreiz būs iespēja atgriezties šajā dzīvoklī – un atkal redzēt savu vīru.”

Kad Oleksandra ar vīru devās uz pilsētas centru, viņiem pavērās ļoti neparasta aina: pilsēta bija tukša, bez cilvēkiem un bez automašīnām. Viņi atvadījās, un Oleksandra nonāca savā kabinetā, un no šī brīža arī beidzas viņas ļoti precīzās atmiņas par notikušo. Sākās ļoti saspringts un ļoti intensīvs darba periods. Nākamo pusotru mēnesi Oleksandra strādāja ārkārtīgā tempā un bez atpūtas.

Nenoteiktība un iracionalitāte

Laiks, ko Oleksandra pavadīja Kijevā, Krievijas karaspēka ielenkumā, viņas prātā nav ne ar ko salīdzināms. “Nekad nevarēja zināt, kas notiks rīt. Un tāpēc nebija iemesla censties saudzēt savu veselību. Tam nav jēgas, jo tu nezini, kas ar tevi notiks. Tāpēc es un mani kolēģi katru mirkli pavadījām darbā. Tagad mēs joprojām smagi strādājam, bet ļaujam sev pagulēt, paēst, atpūsties.” Sākumā Oleksandras ārzemju partneri lūdza viņu pamest pilsētu, bet viņa atteicās. “Tas bija ļoti iracionāls lēmums palikt – kā protests. Šī ir mana pilsēta, mana valsts, šeit ir mans vīrs un cilvēki, kurus es mīlu. Tāpēc es paliku.”

Ukraiņi izvēlas nākotni

Oleksandra ir pārliecināta, ka Ukraina uzvarēs. “Putins cenšas mūs atgriezt pagātnē, un tāpēc viņam neizdosies. Ukraiņu tauta izvēlas nākotni, un vēsture strādās pret Putinu.” Tomēr, lai gan vēsture “notiek” ļoti plašā laika posmā, cilvēku dzīves var būt ļoti īsas un beigties ļoti ātri, norāda Oleksandra. Tāpēc viņa cenšas efektīvi izmantot katru dienu, kas viņai ir, lai dotu ieguldījumu nākotnes veidošanā. Oleksandra tic starptautiskās sabiedrības spējai atjaunot starptautisko kārtību un likumu – un kā cilvēktiesību aizstāve viņa redz savu lomu nesodāmības apturēšanā, ko Krievija pārāk ilgi ir baudījusi.

“Civilizētās pasaules lielākā kļūda ir tā, ka tā gadu desmitiem ir pievērusi acis uz to, ko Krievija dara – gan attiecībā uz savu pilsonisko sabiedrību, kad tā izmanto karu kā līdzekli ģeopolitisko mērķu sasniegšanai, gan kad tā izmanto kara noziegumus kā metodi, lai uzvarētu.” Civilizētā pasaule ir turpinājusi tirgoties un sadarboties ar Krieviju, neraugoties uz žurnālistu, aktīvistu un protestētāju vajāšanu un iebrukumu Krimā 2014. gadā. Vājās sankcijas, kā apgalvo Oleksandra, ir iedrošinājušas Putinu iet vēl tālāk. “Tā bija milzīga kļūda. Jo, ja savu rīcību balsta tikai uz ekonomiskām interesēm, drošības jautājumiem vai kādām ģeopolitiskām bažām, iespējams, labums tiks gūts īstermiņā, tomēr ilgtermiņā tiks ciesta neveiksme.” Oleksandra uzskata, ka alternatīva ir būt drosmīgiem kā ukraiņiem – pārstāt meklēt kompromisus ar totalitārajiem režīmiem un aizstāvēt vērtības, kuras tiek atzītas demokrātiskajās sabiedrībās.

Būt cilvēkam

Oleksandrai karš iezīmēja visaptverošas nenoteiktības sākumu. Miera laikā var plānot dzīvi – kad dosies uz darbu, satiksies ar draugiem vai dosies vakariņās ar vecākiem. Taču ļoti ātri šī spēja veidot savu dzīvi var tikt atņemta, skaidro Oleksandra, un var nonākt absolūtas nenoteiktības stāvoklī, kad, iespējams, nevarat pat izplānot nākamās pāris stundas. “Un pēkšņi kļūst skaidrs, ka daudzām lietām, kuras tev šķita svarīgas, nav nekādas nozīmes. Un, ka ir tikai dažas lietas, kas ir tik svarīgas, ka par tām esi gatavs cīnīties, dzīvot, pat mirt.” Oleksandra atceras, kad sākās plaša mēroga iebrukums un starptautiskās organizācijas sāka evakuēt savu personālu. “Palika parastie cilvēki, un viņi sāka darīt neparastas lietas. Viņi glāba cilvēkus no sagrautajām pilsētām, pārvarēja ielenkumu, lai sniegtu humāno palīdzību, un viņi riskēja ar dzīvību citu cilvēku labā, kurus nekad iepriekš nebija redzējuši. Un tas ir kaut kas tāds, kas liek mums ļoti skaidri apzināties, ko nozīmē būt cilvēkam.”

Oleksandra atceras, kad sākās plaša mēroga iebrukums un starptautiskās organizācijas sāka evakuēt savu personālu. “Palika parastie cilvēki, un viņi sāka darīt neparastas lietas. Viņi glāba cilvēkus no sagrautajām pilsētām, pārvarēja ielenkumu, lai sniegtu humāno palīdzību, un viņi riskēja ar dzīvību citu cilvēku labā, kurus nekad iepriekš nebija redzējuši. Un tas ir kaut kas tāds, kas liek mums ļoti skaidri apzināties, ko nozīmē būt cilvēkam.”

Dārgs mantojums

Oleksandra uzskata, ka galvenā mūsdienu problēma ir tā, ka pat valstīs ar spēcīgi attīstītu demokrātiju cilvēki sāk atklāti apšaubīt cilvēktiesību deklarācijas universālos principus. Mūsdienu paaudzes demokrātiju un cilvēktiesības ir mantojušas, bet nevis par tām cīnījušās. “Tāpēc viņi nesaprot to nozīmi,” skaidro Oleksandra, “bet uzskata tās par pašsaprotamām. Un tāpēc dažādās valstīs redzam, kā cilvēki sāk mainīt brīvību pret dažādām lietām – pret ekonomiskiem labumiem, pret drošības ilūziju, pret zināmu pagātnes un savas valsts slavināšanu, bet pirmkārt un galvenokārt – pret komfortu. Kad runa ir par konfrontāciju starp totalitārismu un demokrātiju, ko redzam šodien, ir jāieņem aktīva pozīcija un jāiziet no komforta zonas.”

Ukrainas uzvara ir pasaules uzvara

Oleksandra redz Krievijas un Ukrainas karu ne tikai kā karu starp divām nacionālām valstīm, bet kā karu starp divām sistēmām – totalitārismu un demokrātiju. “Šajā karā mēs cīnāmies par brīvību visās šī vārda nozīmēs – par brīvību būt neatkarīgai valstij, par demokrātisku izvēli, kā arī par mūsu brīvību būt ukraiņiem.”

Tieši tāpēc ukraiņu uzvara Oleksandrai ir ne tikai jautājums par Krievijas karaspēka padzīšanu no Ukrainas teritorijas, bet arī par to, vai izdosies izveidot demokrātisku sabiedrību ar ilgtspējīgām institūcijām, kur tiek aizsargātas ikviena tiesības un kur valdība ir atbildīga par savu darbību. “Mēs nevaram atļauties greznību koncentrēties tikai uz mūsu valsts aizsardzību, mums ir jāvelta enerģija arī mūsu valsts demokratizācijai. Šim karam ir ļoti redzama vērtību dimensija: Putins nebaidās no NATO, Putins baidās no brīvības idejas. Viņš sāka šo karu, kad Ukraina pēc Pašcieņas revolūcijas jeb Maidana varēja sākt demokrātijas veidošanu.”

Nākotne nav garantēta, uzsver Oleksandra. Jaunās tehnoloģijas var izmantot zinātnei un attīstībai, bet tās var izmantot arī dominēšanai. “Paskatieties uz Ķīnu un tās jauno digitālo tehnoloģiju izmantošanu,” norāda Oleksandra, “tas ir arī iespējamais scenārijs cilvēcei – nav vietas brīvībai, personībai, cilvēka cieņai.” Viņasprāt, notiek karš starp autoritārismu un demokrātiju, un Ukraina šobrīd ir šīs cīņas priekšgalā. “Pasaulei ir nepieciešami Ukrainas panākumi. Tie ir nepieciešami demokrātiskajai pasaulei.”

Turpināt bezcerības priekšā

Pašcieņas revolūcijas laikā 2014. gadā Oleksandra bija koordinatore pilsoniskajai iniciatīvai, kas sniedza juridisko palīdzību apsūdzētajiem protestētājiem. Pēc tam, kad revolūcija guva panākumus, žurnālisti viņai jautāja, kā viņa redz šo uzvaru. Atskatoties atpakaļ, viņa saprata, ka viņai nebija ne jausmas. “Varbūt es nelietoju cerības kategoriju, jo mēs saskārāmies un cīnījāmies pret visu valsts mašinēriju. Mēs centāmies darīt savu darbu godīgi.” Oleksandra klausījās un atklāja, ka tieši tādu pašu sajūtu pauda padomju disidenti, kuri skaidroja, ka viņiem nebija cerības, jo viņi cīnījās pret PSRS, kas, kā viņi zināja, varēja viņus ieslodzīt cietumā vai nogalināt. “Viņiem nebija citas izvēles, jo viņiem bija cilvēka pašcieņa,” skaidro Oleksandra. “Viņiem bija jāizpauž sevi un jācīnās par brīvību. Mana galvenā mācība no revolūcijas un padomju disidentu uzklausīšanas bija, ka ļoti bieži cīņa par brīvību var šķist bezjēdzīga, jo tu pretojies milzīgai varai. Taču ir jāturpina godīgi cīnīties, un pozitīvs rezultāts, pat negaidīts, var tikt sasniegts.”

Oleksandra daudz vairāk tic cilvēkiem nekā politiskajiem līderiem. “Mēs cīnāmies par lietām, kas neaprobežojas ar atsevišķām valstīm un nācijām. Un tāpēc es paļaujos uz cilvēkiem, jo zinu, ka arī cilvēku solidaritātei nav ierobežojumu un nacionālo saišu.”

Apraksts - Oleksandra Matvijčuka, Vjačeslava meita (Oleksandra Vyacheslavivna Matviichuk) ir Ukrainas cilvēktiesību juriste un pilsoniskās sabiedrības līdere, dzīvo Kijivā. Viņa savā valstī rīko kampaņas par demokrātiskām reformām un vada bezpeļņas organizāciju “Pilsoņu brīvību centrs”, kas 2022. gadā saņēma Nobela Miera prēmiju kopā ar Aļesu Beļacki (Ales Bialiatski) un Krievijas organizāciju “Memoriāls” Šī bija pirmā Nobela prēmija, kas piešķirta Ukrainas pilsonim vai organizācijai.

ATBALSTI MŪSU DARBU