“When I heard about the possible bombings, I didn't tell my sister about it. I was really scared, but I didn't want Sofia to be afraid too,” Lubov remembers. Each trip lasted for 20 hours and with no other choice but to stand, they had to hold the cat, Gritsko. Bringing the beloved cat wasn’t easy as it created tension on the train. Someone angrily shouted at them, “I left my cat at home, there is not enough space to bring a pet!”.

Everything changed overnight

In Ukraine, the sisters used to be employed as private English teachers. Teenagers and adults attended their daily lessons which made a good living for the sisters. But with the war, everything changed overnight. As society broke down and left the country in a state of survival, their jobs were lost. Sofia’s eyes stare into empty space. “A few days ago, we were teaching. Now we are sitting in Poland, with nowhere to go. We are exhausted… Trying to figure out a plan for the future”.

With only the cat and a few belongings left, they hope for a quick victory in Ukraine so they can go back and resume their lives. But at the same time, they prepare themselves for the worst. “We might have to rebuild our lives abroad, at least for as long as it's unsafe to stay in Ukraine,” Lubov says.

Some months later, Lubov writes through Messenger as the war continues. “Wherever we end up, though, and whatever happens to Ukraine, we'll still be proud Ukrainians. The aggressors might destroy a country, but they can't destroy a people with such a strong spirit of independence and identity. I just hope the price won't be too high - for both Ukraine and Europe”.

Support our work

Сестрам Любові (38 років) і Софії (37 років) вдалося втекти від війни, подорожуючи двома переповненими потягами. Повільно вони просувалися до польського прикордонного переходу. Вночі світло було вимкнене, і поїзди йшли в об'їзд один за одним, щоб обрати найбезпечніший маршрут. Деякі потяги обстріляли.

“Коли я почула про можливі вибухи, я не сказала про це сестрі. Мені було дуже страшно, але я не хотіла, щоб Софія теж боялася”, - згадує Любов. Кожна поїздка тривала по 20 годин, і не маючи іншого вибору, окрім як стояти, їм доводилося тримати на руках кота Грицька. Подорожуючі із улюбленим котом було нелегко, оскільки це створювало напругу в поїзді. Хтось навіть сердито крикнув на них: “Я залишив свого кота вдома, тут недостатньо місця для всіх, щоб мати змогу взяти домашнього улюбленця!”.

ВСЕ ЗМІНИЛОСЯ ЗА ОДНУ НІЧ

В Україні сестри працювали приватними викладачами англійської мови. Підлітки та дорослі відвідували їхні щоденні заняття, що дозволяло сестрам добре заробляти на життя. Але все змінилося в одну мить з початком війни. Коли суспільство почало руйнуватися і країна опинилася в стані виживання, вони втратили роботу. Софії наче дивиться в порожнечу. “Ще кілька днів тому ми викладали. Зараз ми сидимо в Польщі, нам нікуди йти. Ми виснажені... Намагаємося скласти план на майбутнє”.

Маючи лише кота та кілька речей, вони сподіваються на швидку перемогу в Україні, щоб повернутися і почати нове життя. Але водночас вони готуються до найгіршого. “Можливо, нам доведеться будувати своє життя за кордоном, принаймні доти, доки залишатися в Україні небезпечно”, - каже Любов.

Кілька місяців по тому Любов пише в “Месенджері”, що війна триває. “Де б ми не опинилися, і що б не сталося з Україною, ми все одно будемо гордими українцями. Агресори можуть знищити країну, але вони не можуть знищити народ з таким сильним духом незалежності та ідентичності. Я лише сподіваюся, що ціна не буде занадто високою - як для України, так і для Європи”.

Підтримайте нашу роботу

“Als ich von den möglichen Bombenangriffen hörte, habe ich meiner Schwester nichts davon erzählt. Ich hatte wirklich Angst, aber ich wollte nicht, dass Sofia auch Angst hat”, erinnert sich Lubov. Jede Fahrt dauerte 20 Stunden, wobei sie keine andere Wahl hatten als zu stehen und die Katze Gritsko zu halten. Es war nicht einfach, die geliebte Katze mitzunehmen, denn das führte zu Spannungen im Zug. Jemand schrie sie wütend an: “Ich habe meine Katze zu Hause gelassen, es gibt nicht genug Platz, um ein Haustier mitzunehmen!”

Über Nacht hat sich alles geändert

In der Ukraine waren die Schwestern als private Englischlehrerinnen tätig. Jugendliche und Erwachsene besuchten täglich ihren Unterricht, der den Schwestern ein gutes Auskommen bescherte. Doch mit dem Krieg änderte sich alles über Nacht. Als die Gesellschaft zusammenbrach und das Land in einen Zustand des nackten Überlebens versetzte, gingen auch ihre Arbeitsplätze verloren. Sofias Augen starren ins Leere. “Vor ein paar Tagen haben wir noch unterrichtet. Jetzt sitzen wir in Polen und können nirgendwo hin. Wir sind erschöpft... Wir versuchen, einen Plan für die Zukunft zu entwerfen.”

Da ihnen nur die Katze und ein paar Habseligkeiten geblieben sind, hoffen sie auf einen schnellen Sieg in der Ukraine, damit sie zurückkehren und ihr Leben wieder aufnehmen können. Gleichzeitig bereiten sie sich aber auch auf das Schlimmste vor. “Vielleicht müssen wir unser Leben im Ausland neu aufbauen, zumindest so lange, wie es in der Ukraine nicht sicher ist”, sagt Lubov.

Einige Monate später schreibt Lubov über Messenger, während der Krieg weitergeht. “Wo auch immer wir landen und was auch immer mit der Ukraine geschieht, wir werden immer stolze Ukrainer sein. Die Angreifer mögen ein Land zerstören, aber sie können kein Volk mit einem so starken Geist der Unabhängigkeit und Identität zerstören. Ich hoffe nur, dass der Preis nicht zu hoch sein wird - sowohl für die Ukraine als auch für Europa.”

“Da jeg hørte om de mulige bombardementer, fortalte jeg det ikke til min søster. Jeg var virkelig bange, men jeg ønskede ikke, at Sofia også skulle være bange,” husker Lubov. Hver rejse varede i 20 timer, og uden andet valg end at stå op, måtte de holde katten Gritsko. Det var ikke nemt at have den elskede kat med, da det skabte spændinger i toget. Nogen råbte vredt til dem: “Jeg efterlod min kat derhjemme. Der er ikke nok plads til at tage et kæledyr med!”

Alt ændrede sig natten over

I Ukraine arbejdede søstrene som private engelsklærere. Teenagere og voksne deltog i deres daglige lektioner, hvilket gav et godt liv for søstrene. Men med krigen ændrede alt sig natten over. Da samfundet brød sammen og efterlod landet i en overlevelseskamp, mistede de deres job. Sofias øjne stirrer ud i tomrummet. “For få dage siden underviste vi. Nu sidder vi i Polen uden noget sted at gå hen. Vi er udmattede... Vi prøver at finde en plan for fremtiden.”

Kun med katten og nogle få ejendele tilbage håber de på en hurtig sejr i Ukraine, så de kan vende tilbage og genoptage deres liv. Men samtidig forbereder de sig på det værste. “Vi måske bliver nødt til at genopbygge vores liv i udlandet, i hvert fald så længe det er usikkert at blive i Ukraine,” siger Lubov.

Nogle måneder senere skriver Lubov gennem Messenger, mens krigen fortsætter. “Uanset hvor vi ender, og hvad der end sker med Ukraine, vil vi stadig være stolte ukrainere. Aggressorerne kan ødelægge et land, men de kan ikke ødelægge et folk med så stærk en ånd af uafhængighed og identitet. Jeg håber bare, at prisen ikke bliver for høj - både for Ukraine og Europa.”

Māsas Ļubova (38) un Sofija (37) izbēga no kara, mūkot ar diviem pārpildītiem vilcieniem. Lēnā tempā viņām izdevās nokļūt līdz Polijas robežai un to šķērsot. Naktī, izslēdzot gaismas, vilcieni brauca pa dažādiem apvedceļiem, lai tikai droši nokļūtu galamērķī. Dažiem vilcieniem pa ceļam uzbruka.

Kad izdzirdēju par iespējamiem spridzināšanas draudiem, es māsai neteicu. Es biju ļoti nobijusies, bet es negribēju, lai arī Sofija būtu nobijusies,” Ļubova atceras. Katrs pārbrauciens ilga aptuveni 20 stundas, un nebija citas iespējas, kā stāvēt kājās. Turklāt bija jātur rokās kaķis Griško. Veikt pārbraucienu kopā ar kaķi nebija viegli, tā klātbūtne radīja vilcienā spriedzi. Citi dusmīgi kliedza uz māsām: “Es atstāju savu kaķi mājās, šeit nav pietiekoši vietas arī mājdzīvniekiem!”

Ukrainā māsas bija angļu valodas privātskolotājas. Pusaudži un pieaugušie apmeklēja privātstundas pie māsām un viņas labi pelnīja. Bet līdz ar karu viss mainījās nakts laikā. Tā kā Ukrainas sabiedrība burtiski sabruka un valsts bija uz izdzīvošanas robežas, māsas darbu zaudēja. Sofija lūkojas tālumā. “Vēl pirms dažām dienām mēs pasniedzām angļu valodu. Tagad mēs esam te, Polijā, un mums nav, kur iet. Mēs esam pārgurušas… un mēģinām tikt skaidrībā par nākotnes plāniem.”

Viss mainījās nakts laikā

Ukrainā māsas bija angļu valodas privātskolotājas. Pusaudži un pieaugušie apmeklēja privātstundas pie māsām un viņas labi pelnīja. Bet līdz ar karu viss mainījās nakts laikā. Tā kā Ukrainas sabiedrība burtiski sabruka un valsts bija uz izdzīvošanas robežas, māsas darbu zaudēja. Sofija lūkojas tālumā. “Vēl pirms dažām dienām mēs pasniedzām angļu valodu. Tagad mēs esam te, Polijā, un mums nav, kur iet. Mēs esam pārgurušas… un mēģinām tikt skaidrībā par nākotnes plāniem.”

Viss, kas viņām palicis, ir kaķis un dažas personīgās mantas, un māsas cer uz Ukrainas drīzu uzvaru, lai viņas var atgriezties mājās pie iepriekšējās dzīves. Bet tajā pašā laikā viņas gatavojas sliktākajam. “Mums var nākties būvēt savu dzīvi no jauna ārzemēs, vismaz tik ilgi, kamēr Ukrainā atgriezties nav droši,” saka Ļubova.

Pēc dažiem mēnešiem, karam turpinoties, Ļubova atraksta Mesendžerā: “Lai kur mēs nonāktu un lai arī kas notiktu ar Ukrainu, mēs paliksim lepna ukraiņu tauta. Agresors var iznīcināt valsti, bet viņi nekad neiznīcinās ļaudis ar tik spēcīgu neatkarības un identitātes sajūtu. Es tikai ceru, ka cena nebūs pārāk augsta - gan Ukrainai, gan Eiropai.”

Support our work