A global perspective

Julia is very well-spoken in English which she thinks is typical for young Ukrainian people of her age. She explains that she has consumed a lot of American and European media, listening to American pop music and watching European films, and emphasizes that English is very important to almost every young Ukrainian. “As the world globalized, it became easy to access information in English no matter where you are. I think the problem for Ukraine is that when we took part in the globalizations process, we did it largely through a Russian perspective. If you also knew Russian, you were able to access more information, from science to media and pop culture. But now, for us, it is more important to learn English and to enter the global world through an English perspective.” Julia explains that after the war started in 2014, her generation did not want to have anything in common with Russia. It was important to learn English instead.

Julia cannot read or write in Russian, but she was surrounded by the Russian language so much when she was younger, through TV, films and toys that she still understands a lot. “But I haven’t been practicing, so I hope that I am pretty bad at it now,” she says.

She sees the change from Russian to Ukrainian as a marker that the war was going to escalate. A lot of her peers started distancing themselves from the language, even if they came from Russian-speaking families, one or two months before the large-scale invasion. “It was like a very deep inner feeling that something was going to happen. We feel our enemies at our backs, and we need to separate ourselves from them.” Looking back just two years into the past, a lot feels very different for Julia: “We used to tolerate Russian singers, films and such … but I think that we are going to be analyzing for quite a long time what we are going to do next – that we need to preserve our values, language and culture. The feeling that your country is under threat makes you more ready to cherish and save what you have and what is valuable for you.”

Stolen youth

Julia explains that a lot of the non-Ukrainians she has met since the war started have told her how sorry they feel for her as a young person living in a period of war. “All of them have said: ‘Your youth has been stolen from you, poor girl. You shouldn’t be talking like that when you are only 19, you grew up so fast.’ But actually, I don’t feel like my youth was stolen. I feel that my life is more meaningful right now,” Julia says. Before the invasion, she didn’t focus as much on her university education but also spent time partying and thinking about relationships; now everything that she does and learns feels important and meaningful.

“I don’t feel like my youth was stolen, just that I have a more saturated life,” Julia explains. “You feel grief and anxiety very deeply, but at the same time you also feel ten times more alive, happy and euphoric. It is such a colorful spectrum of emotions, feeling that my life and everything that I do matters and contributes to making my country free and democratic again.”

Staying in Ukraine

When the war began, Julia’s family planned to leave the country. On the morning of February 24th, the family left Lviv and drove to a village close to the Polish border. They stayed there for one day to decide on their plans. Julia was texting her friends, most of which were planning to stay in Lviv, and she realized that there was a large community eager to volunteer: “And I realized that to me the last resort was to get away. There is no way to hide from the war or to hide from the emotions of the war – the anxiety – so you should do something to contribute to the victory.” The next day, Julia told her mother that she was going back to the city, and that she couldn’t live with the grief and guilt of not doing something to contribute to Ukraine’s victory. They had a large argument, and Julia ended up hitchhiking alone to Lviv. That evening she started her volunteering journey. In the end, the rest of Julia’s family also returned to Lviv.

Making a positive impact

Julia started volunteering at a call center that people could reach out to to ask for things they needed, such as food, medications or ammunition. After a couple of months, she realized that it was difficult to find the necessary money for medicine, so they needed to come up with something different. Before the invasion, Julia had been organizing flea markets as a way to make some extra money while she studied. Three months after the invasion, she and a small group of her friends decided to adapt the concept and use it as a way to support the Ukrainian forces – as well as local Ukrainian businesses. “The financial war is also a very important part of this war,” Julia emphasizes.

The event was a success, and Julia remembers the almost euphoric feeling of organizing the open air event in the middle of a war. “By that time, people were ready to feel alive again – to say ‘fuck Russia, we are going to live our lives no matter what. You can’t take my friends, my emotions, my feeling of safety from me.’” Julia and her fellow volunteers have continued to create the monthly markets ever since, raising more than 30.000 dollars for cars, ammunition and medicine for the soldiers.

In a longer perspective, Julia hopes to be able to contribute to the democratic reform of her country. She finds her law studies incredibly meaningful because she hopes to use her degree to be able to contribute to the reformation of the Ukrainian juridical system when the war is over. The goal is a new unified system which provides guarantees for civilian rights and which is no longer dependent on older codes and laws from the time the country was a part of the USSR. “I know that in ten years, life won’t be perfect in Ukraine. There will still be a huge crisis going on, and it won’t be easy. It is up to us to decide whether we want to live a comfortable life abroad or if we will sacrifice that life to help create a better country for our children.”

A big challenge for the successful rebuilding of Ukraine would therefore, for Julia, be if those of her friends who have moved abroad won’t come back to help change the country for the better after the war. “We will need a huge intellectual effort here … but life won’t be easy here, so it will need courage. You will need to think more about your country than about yourself.”

The strength of the Ukrainians

“It is quite unusual that such a large number of people are feeling the same thing at the same time,” Julia says. “We are feeling the same grief, we are feeling the same fear. We know what we are losing and what we don’t want to lose … We have lived very different lives, but we have a shared feeling that we know what we are fighting for and what we don’t want to give up. That mess we feel inside is a very Ukrainian mess that we all feel together.” To Julia, that shared connection is a unique strength which inspires her. “Ukrainians are something extra these days, our courage is. I don’t think we always remember how big our enemy is, that it is a David and Goliath-situation. We are fighting no matter what, and it is very inspiring. My nation is something amazing.”

Julia has no doubt in her mind that Ukraine is going to continue to exist, and that the country will never be fully occupied by Russia. “Hope dies last,” she says. She understands hope as something empowering: when the invasion had just started, and no one knew what was going to happen from hour to hour, there was still one thing the Ukrainians felt within themselves, but which seemed indescribable – the hope that everything is going to be okay. “I see no chance that Ukraine will lose the war, and that is my biggest hope. I cannot explain it, it is probably not ‘theoretically approved’, but that is my hope which survives everything. That brings me back to life and gives meaning to my life … Hope is what you believe in no matter what, the faith you have in your own worldview.”

Julia hopes that Europeans will never stop learning about Ukraine and reading the stories of the Ukrainians. “The more you know about Ukraine, the more you are pushed to support it and become a part of the fight. This war has a larger meaning – it is about fighting authoritarian regimes. It is an anti-imperialist war, a war of a newer century where we are fighting for our values … So if Europeans feel they have something in common with us, that we share values, then be on our side and support us because we are fighting for the truth.”

Support our work

Глобальна перспектива

Юлія дуже добре розмовляє англійською, що, на її думку, є типовим для молодих українців її віку. Вона пояснює, що дивиться багато американських та європейських медіа, слухає американську поп-музику та дивиться європейські фільми, і підкреслює, що англійська мова є дуже важливою майже для кожного молодого українця. “З глобалізацією світу стало легко отримати доступ до інформації англійською мовою, де б ви не знаходилися. Я думаю, що проблема України полягає в тому, що коли ми брали участь у глобалізаційних процесах, ми робили це здебільшого через російську перспективу. Також якщо ви знали російську мову, ви могли отримати доступ до більшої кількості інформації, від науки до медіа та поп-культури. Але зараз для нас важливіше вивчати англійську мову і входити в глобальний світ через іншу перспективу”. Юлія пояснює, що після початку війни у 2014 році її покоління не хотіло мати нічого спільного з росією. Натомість було важливо вивчати англійську мову.

Юлія не вміє ні читати, ні писати російською, але в дитинстві російську мову вона чула на телебаченні, у фільмах та іграх, тому вона багато чого розуміє. “Але я не практикувалася, тому сподіваюся, що зараз у мене досить погано виходить”, - каже вона.

Вона вважає, що перехід з російської на українську мову був маркером того, що війна буде загострюватись. Багато її однолітків за декілька місяців до широкомасштабного вторгнення, почали дистанціюватися від російської мови, навіть якщо вони походили з російськомовних сімей. “Це було схоже на дуже глибоке внутрішнє відчуття, що щось має статися. Ми відчуваємо наших ворогів за спиною, і нам потрібно відмежуватись від них”. Озираючись на два роки назад, Юлія розуміє, що багато чого відчувається зовсім по-іншому: “Раніше ми терпіли російських співаків, фільми і таке інше... але я думаю, що ми ще довго будемо аналізувати, що нам робити далі - що нам потрібно зберігати наші цінності, мову і культуру. Відчуття того, що твоя країна під загрозою, робить тебе більш готовим плекати і берегти те, що ти маєш і що є цінним для тебе”.

Вкрадена молодість

Юлія розповідає, що багато людей з інших країн, яких вона зустрічала з початку війни, говорили їй, як їм шкода, що вона - молода людина, яка живе в період війни. "Усі вони казали: "У тебе вкрали твою молодість, бідолашна дівчино. Ти не повинна так говорити, коли тобі лише 19, ти так швидко подорослішала". Але насправді я не відчуваю, що в мене вкрали молодість. Я відчуваю, що моє життя зараз більш осмислене", - каже Юлія. До вторгнення вона не так багато уваги приділяла навчанню в університеті, а проводила час на вечірках і думала про стосунки; тепер же все, що вона робить і чого навчається, здається їй важливим і значущим.

“Я не відчуваю, що в мене вкрали мою молодість, просто моє життя стало більш насиченим”, - пояснює Юлія. “Ти відчуваєш горе і тривогу дуже глибоко, але в той же час ти також відчуваєш себе в десять разів більш живою і щасливою. Це такий різноманітний спектр емоцій, відчуття того, що моє життя і все, що я роблю - має значення і є внеском для того, щоб моя країна знову стала вільною і демократичною”.

Перебування в Україні

Коли почалася війна, сім'я Юлії планувала виїхати з країни. Вранці 24 лютого сім'я виїхала зі Львова і поїхала в село неподалік від польського кордону. Вони залишилися там на один день, щоб визначитися зі своїми планами. Юлія переписувалася з друзями, більшість з яких планували залишитися у Львові, і зрозуміла, що є велика громада, яка прагне стати волонтерами: "І я зрозуміла, що для мене останнім виходом буде втеча. Неможливо сховатися від війни або сховатися від емоцій війни - тривоги - тому потрібно робити свій внесок у перемогу". Наступного дня Юля сказала матері, що повертається до міста, і що вона не може жити із тривогою і почуттям провини за те, що не зробила нічого, щоб сприяти перемозі України. Вони сильно посварилися, і Юлія врешті-решт поїхала автостопом до Львова сама. Того ж вечора вона розпочала свою волонтерську роботу. Зрештою, родина Юлії також повернулася до Львова.

Робити позитивний вплив

Юлія почала працювати волонтером у колл-центрі, куди люди могли звертатися з проханням про необхідні їм речі: їжа, ліки чи амуніція. Через кілька місяців вона зрозуміла, що важко знайти необхідні гроші на ліки, тому потрібно було придумати щось інше. До вторгнення Юлія організовувала блошині ринки як спосіб підзаробити на навчання. Через три місяці після вторгнення вона з невеликою групою друзів вирішила адаптувати цю концепцію і використовувати її як спосіб підтримки українських військових, а також місцевого українського бізнесу. “Фінансова війна також є дуже важливою частиною цієї війни”, - підкреслює Юлія.

Захід під відкритим небом, під час війни, мав успіх, і Юлія згадує майже ейфоричне відчуття від його організації. “На той час люди були готові знову відчути себе живими, сказати: 'До біса росію, ми будемо жити своїм життям, незважаючи ні на що. Ви не можете забрати у мене моїх друзів, мої емоції, моє відчуття безпеки'”. Відтоді Юлія та її колеги-волонтери продовжують створювати щомісячні ринки, збираючи понад 30 000 доларів на автомобілі, амуніцію та медикаменти для військових.

У довгостроковій перспективі Юлія сподівається зробити свій внесок у демократичну реформу своєї країни. Вона вважає своє навчання на юридичному факультеті неймовірно важливим, оскільки сподівається використати свій ступінь для того, щоб зробити внесок у реформування української правової системи після закінчення війни. Мета - нова уніфікована система, яка забезпечить гарантії прав громадян і більше не залежатиме від старих кодексів і законів часів перебування України у складі СРСР. “Я знаю, що через десять років життя в Україні не буде ідеальним. Все ще триватиме величезна криза, і буде нелегко. Тільки від нас залежить, чи хочемо ми жити комфортним життям за кордоном, чи пожертвуємо цим життям заради того, щоб допомогти створити кращу країну для наших дітей”.

Тому, на думку Юлії, великим викликом для успішної відбудови України буде, якщо ті з її друзів, які виїхали за кордон, повернуться, щоб допомогти змінити країну на краще після війни. “Нам знадобляться величезні інтелектуальні зусилля тут... але й життя тут не буде легким, тому потрібна буде мужність. Потрібно буде більше думати про свою країну, ніж про себе”.

Сила українців

“Досить незвично, що така велика кількість людей відчуває одне й те саме в один і той самий час”, - каже Юлія. “Ми відчуваємо одне горе, ми відчуваємо той і самий страх. Ми знаємо, що втрачаємо і чого не хочемо втрачати... Ми прожили дуже різні життя, але нас об'єднує відчуття, що ми знаємо, за що боремося і від чого не хочемо відмовлятися. Той безлад, який ми відчуваємо всередині, - це дуже український безлад, який ми відчуваємо всі разом”. Для Юлії цей спільний зв'язок є унікальною силою, яка її надихає. “Українці, наша мужність - це щось особливе в наші дні. Я не думаю, що ми завжди пам'ятаємо, наскільки великий наш ворог, що це ситуація Давида і Голіафа. Ми боремося, незважаючи ні на що, і це дуже надихає. Моя нація - це щось дивовижне”.

Юлія не має жодних сумнівів у тому, що Україна продовжить своє існування, і що країна ніколи не буде окупована росією. “Надія вмирає останньою”, - каже вона. Вона розуміє надію як те, що надає сили: коли вторгнення тільки почалося, і ніхто не знав, що станеться з години на годину, було ще щось, що українці відчували в собі, але що здавалося невимовним - надія на те, що все буде добре. “Я не бачу жодного шансу, що Україна програє війну, і це моя найбільша надія. Я не можу цього пояснити, це, мабуть, не "теоретично обґрунтовано", але це моя надія, яка переживе все. Це повертає мене до життя і надає сенс моєму життю... Надія - це те, у що ти віриш, незважаючи ні на що, віра у власний світогляд”.

Юлія сподівається, що європейці ніколи не перестануть досліджувати Україну та читати історії українців. “Чим більше ви знаєте про Україну, тим більше вас підштовхує до того, щоб підтримати її і стати частиною боротьби. Ця війна має більше значення - це боротьба з авторитарними режимами. Це антиімперіалістична війна, війна нового століття, де ми боремося за наші цінності... Тож якщо європейці відчувають, що у них є щось спільне з нами, що ми поділяємо цінності, то будьте на нашому боці і підтримайте нас, бо ми боремося за правду”.

Підтримайте нашу роботу

Eine globale Perspektive

Julia spricht sehr gut Englisch, was ihrer Meinung nach typisch für junge Ukrainer in ihrem Alter ist. Sie erklärt, dass sie eine Menge amerikanischer und europäischer Medien konsumiert, amerikanische Popmusik hört und europäische Filme sieht, und betont, dass Englisch für fast jeden jungen Ukrainer sehr wichtig ist. “Mit der Globalisierung der Welt ist es einfach geworden, Informationen auf Englisch zu erhalten, egal wo man sich befindet. Ich denke, das Problem für die Ukraine ist, dass wir, als wir am Globalisierungsprozess teilnahmen, dies weitgehend aus einer russischen Perspektive taten. Wenn Sie auch Russisch konnten, hatten Sie Zugang zu mehr Informationen, von der Wissenschaft über die Medien bis hin zur Popkultur. Aber jetzt ist es für uns wichtiger, Englisch zu lernen und die globale Welt aus einer englischen Perspektive zu betrachten.” Julia erklärt, dass ihre Generation nach dem Ausbruch des Krieges im Jahr 2014 nichts mehr mit Russland zu tun haben wollte. Stattdessen war es wichtig, Englisch zu lernen.

Julia kann weder Russisch lesen noch schreiben, aber als sie jünger war, war sie durch Fernsehen, Filme und Spielzeug so sehr von der russischen Sprache umgeben, dass sie immer noch eine Menge versteht. “Aber ich habe nicht geübt, also hoffe ich, dass ich jetzt ziemlich schlecht darin bin”, sagt sie.

Sie sieht den Wechsel vom Russischen zum Ukrainischen als Zeichen dafür, dass der Krieg zu eskalieren drohte. Viele ihrer Altersgenossen begannen ein oder zwei Monate vor der groß angelegten Invasion, sich von der Sprache zu distanzieren, selbst wenn sie aus russischsprachigen Familien stammten. “Es war wie ein sehr tiefes inneres Gefühl, dass etwas passieren würde. Wir spüren unsere Feinde im Nacken und müssen uns von ihnen trennen.” Wenn sie nur zwei Jahre in die Vergangenheit zurückblickt, fühlt sich für Julia vieles ganz anders an: “Früher haben wir russische Sänger, Filme und dergleichen toleriert ... aber ich denke, dass wir noch eine ganze Weile analysieren werden, was wir als nächstes tun werden - dass wir unsere Werte, unsere Sprache und unsere Kultur bewahren müssen. Das Gefühl, dass Ihr Land bedroht ist, macht Sie bereit, das zu schätzen und zu retten, was Sie haben und was für Sie wertvoll ist.”

Gestohlene Jugend

Julia erklärt, dass viele Nicht-Ukrainer, die sie seit Beginn des Krieges getroffen hat, ihr gesagt haben, wie sehr sie sie als junge Person, die in einer Zeit des Krieges lebt, bemitleiden. “Sie alle haben gesagt: 'Deine Jugend wurde dir gestohlen, armes Mädchen. Du solltest nicht so reden, wenn du erst 19 bist, du bist so schnell erwachsen geworden.' Aber eigentlich habe ich nicht das Gefühl, dass mir die Jugend gestohlen wurde. Ich habe das Gefühl, dass mein Leben jetzt mehr Bedeutung hat”, sagt Julia. Vor der Invasion hat sie sich nicht so sehr auf ihr Studium konzentriert, sondern auch Zeit mit Partys und Beziehungen verbracht; jetzt fühlt sich alles, was sie tut und lernt, wichtig und sinnvoll an.

“Ich habe nicht das Gefühl, dass mir meine Jugend gestohlen wurde, sondern nur, dass ich ein satteres Leben habe”, erklärt Julia. “Man spürt Trauer und Angst sehr tief, aber gleichzeitig fühlt man sich auch zehnmal lebendiger, glücklicher und euphorischer. Es ist ein so buntes Spektrum an Emotionen, das Gefühl, dass mein Leben und alles, was ich tue, wichtig ist und dazu beiträgt, mein Land wieder frei und demokratisch zu machen.”

In der Ukraine bleiben

Als der Krieg begann, plante Julias Familie, das Land zu verlassen. Am Morgen des 24. Februar verließ die Familie Lviv und fuhr in ein Dorf nahe der polnischen Grenze. Dort blieben sie einen Tag lang, um über ihre Pläne zu entscheiden. Julia schrieb ihren Freunden, von denen die meisten vorhatten, in Lviv zu bleiben, eine SMS und ihr wurde klar, dass es eine große Gemeinschaft gab, die bereit war, freiwillig zu helfen: “Und mir wurde klar, dass für mich der letzte Ausweg darin bestand, zu verschwinden. Es gibt keine Möglichkeit, sich vor dem Krieg zu verstecken oder sich vor den Emotionen des Krieges - der Angst - zu verstecken, also sollte man etwas tun, um zum Sieg beizutragen.” Am nächsten Tag sagte Julia ihrer Mutter, dass sie zurück in die Stadt gehen würde und dass sie nicht mit dem Kummer und den Schuldgefühlen leben könne, weil sie nichts zum Sieg der Ukraine beigetragen hatte. Es kam zu einem heftigen Streit und Julia fuhr schließlich allein per Anhalter nach Lviv. An diesem Abend begann sie ihre Reise als Freiwillige. Am Ende kehrte auch der Rest von Julias Familie nach Lviv zurück.

Einen positiven Einfluss ausüben

Julia begann als Freiwillige in einem Callcenter zu arbeiten, an das sich Menschen wenden konnten, um nach Dingen zu fragen, die sie brauchten, wie Lebensmittel, Medikamente oder Munition. Nach ein paar Monaten stellte sie fest, dass es schwierig war, das nötige Geld für Medikamente aufzutreiben, so dass sie sich etwas anderes einfallen lassen mussten. Vor der Invasion hatte Julia Flohmärkte organisiert, um sich neben ihrem Studium etwas dazuzuverdienen. Drei Monate nach der Invasion beschlossen sie und eine kleine Gruppe von Freunden, das Konzept anzupassen und damit die ukrainischen Streitkräfte zu unterstützen - und auch die lokalen ukrainischen Unternehmen. “Der finanzielle Krieg ist auch ein sehr wichtiger Teil dieses Krieges”, betont Julia.

Die Veranstaltung war ein Erfolg, und Julia erinnert sich an das fast euphorische Gefühl, das Open-Air-Event mitten im Krieg zu organisieren. “Zu dieser Zeit waren die Menschen bereit, sich wieder lebendig zu fühlen - zu sagen 'Scheiß auf Russland, wir werden unser Leben leben, egal was passiert. Ihr könnt mir nicht meine Freunde, meine Gefühle und mein Gefühl der Sicherheit nehmen.” Seitdem haben Julia und ihre Mitstreiter die monatlichen Märkte weitergeführt und dabei mehr als 30.000 Dollar für Autos, Munition und Medikamente für die Soldaten gesammelt.

Längerfristig hofft Julia, zur demokratischen Reform ihres Landes beitragen zu können. Sie findet ihr Jurastudium unglaublich sinnvoll, weil sie hofft, mit ihrem Abschluss zur Reform des ukrainischen Rechtssystems beitragen zu können, wenn der Krieg vorbei ist. Das Ziel ist ein neues, einheitliches System, das die Rechte der Zivilbevölkerung garantiert und nicht mehr von älteren Gesetzbüchern und Gesetzen aus der Zeit, als das Land Teil der UdSSR war, abhängig ist. “Ich weiß, dass das Leben in der Ukraine in zehn Jahren nicht perfekt sein wird. Es wird immer noch eine große Krise herrschen, und es wird nicht einfach sein. Es liegt an uns zu entscheiden, ob wir ein bequemes Leben im Ausland führen wollen oder ob wir dieses Leben opfern, um ein besseres Land für unsere Kinder zu schaffen.”

Eine große Herausforderung für den erfolgreichen Wiederaufbau der Ukraine wäre für Julia daher, wenn diejenigen ihrer Freunde, die ins Ausland gegangen sind, nicht zurückkommen, um das Land nach dem Krieg zum Besseren zu verändern. “Wir werden hier eine enorme intellektuelle Anstrengung brauchen... aber das Leben wird hier nicht einfach sein, also wird es Mut erfordern. Sie werden mehr an Ihr Land als an sich selbst denken müssen.”

Die Stärke der Ukrainer

“Es ist ziemlich ungewöhnlich, dass so viele Menschen zur gleichen Zeit dasselbe fühlen”, sagt Julia. “Wir empfinden die gleiche Trauer, wir empfinden die gleiche Angst. Wir wissen, was wir verlieren und was wir nicht verlieren wollen ... Wir haben sehr unterschiedliche Leben gelebt, aber wir haben ein gemeinsames Gefühl, dass wir wissen, wofür wir kämpfen und was wir nicht aufgeben wollen. Das Chaos, das wir in uns spüren, ist ein sehr ukrainisches Chaos, das wir alle gemeinsam empfinden.” Für Julia ist diese gemeinsame Verbindung eine einzigartige Stärke, die sie inspiriert. “Die Ukrainer sind heutzutage etwas Besonderes, unser Mut ist es. Ich glaube, wir erinnern uns nicht immer daran, wie groß unser Feind ist, dass es eine David und Goliath-Situation ist. Wir kämpfen, egal was passiert, und das ist sehr inspirierend. Meine Nation ist etwas Erstaunliches.”

Julia hat keinen Zweifel daran, dass die Ukraine weiter existieren wird und dass das Land nie vollständig von Russland besetzt werden wird. “Die Hoffnung stirbt zuletzt”, sagt sie. Sie versteht Hoffnung als etwas Stärkendes: Als die Invasion gerade begonnen hatte und niemand wusste, was von Stunde zu Stunde passieren würde, gab es noch etwas, das die Ukrainer in sich spürten, das aber unbeschreiblich schien - die Hoffnung, dass alles gut werden wird. “Ich sehe keine Chance, dass die Ukraine den Krieg verlieren wird, und das ist meine größte Hoffnung. Ich kann es nicht erklären, es ist wahrscheinlich nicht 'theoretisch zulässig', aber das ist meine Hoffnung, die alles überdauert. Das bringt mich zurück ins Leben und gibt meinem Leben einen Sinn... Hoffnung ist das, woran man glaubt, egal was passiert, der Glaube an die eigene Weltanschauung.”

Julia hofft, dass die Europäer nie aufhören werden, mehr über die Ukraine zu erfahren und die Geschichten der Ukrainer zu lesen. “Je mehr man über die Ukraine weiß, desto mehr wird man dazu gedrängt, sie zu unterstützen und Teil des Kampfes zu werden. Dieser Krieg hat eine größere Bedeutung - es geht um den Kampf gegen autoritäre Regime. Es ist ein antiimperialistischer Krieg, ein Krieg eines neueren Jahrhunderts, in dem wir für unsere Werte kämpfen... Wenn die Europäer also das Gefühl haben, dass sie etwas mit uns gemeinsam haben, dass wir gemeinsame Werte haben, dann stehen Sie auf unserer Seite und unterstützen Sie uns, denn wir kämpfen für die Wahrheit.”

Et globalt perspektiv

Julia taler flydende engelsk, hvilket ifølge hende er typisk for unge ukrainere på hendes alder. Hun forklarer, at hun følger med i mange amerikanske og europæiske medier, lytter til amerikansk popmusik og ser europæiske film, og understreger, at engelsk er meget vigtigt for næsten alle unge ukrainere. “Med globaliseringen af verden er det blevet nemt at få information på engelsk, uanset hvor du er. Jeg tror, ​​at problemet for Ukraine er, at da vi deltog i globaliseringsprocessen, gjorde vi det stort set fra et russisk perspektiv. Hvis du også kunne russisk, havde du adgang til mere information, fra videnskab til medier og popkultur. Nu er det vigtigere for os at lære engelsk og betragte den globale verden fra et mere vestligt perspektiv.” Julia forklarer, at efter krigen startede i 2014, så ønskede hendes generation ikke længere at have noget at gøre med Rusland. I stedet var det vigtigt at lære engelsk.

Julia kan hverken læse eller skrive russisk, men da hun var yngre, var hun eksponeret for det russisk sprog gennem fjernsyn, film og legetøj, så hun forstår stadig en masse. “Men jeg har ikke øvet mig, så jeg håber, at jeg er dårlig til det nu,” siger hun.

Hun ser skiftet fra det russiske sprog til ukrainsk som et varsel om, at krigen vil eskalere. I månederne op til den russiske invasion begyndte mange af hendes jævnaldrende at distancere sig fra sproget, selvom de kom fra russisktalende familier. “Det var som om, man havde en meget dybfølt fornemmelse af, at noget ville ske. Nu føler vi fjenden ånder os i nakken, at vi må vi adskille os selv fra dem.” Når Julia ser blot to år tilbage i tiden, så er der meget, som har forandret sig for hende: “Tidligere tolererede vi russiske sangere, film og lignende... Jeg tror, at vi i lang tid vil analysere, hvad vi skal gøre fremover - at vi bliver nødt til at bevare vores værdier, vores sprog og vores kultur. Følelsen af, at dit land er truet, får dig til at værdsætte du har og bevare det, som er værdifuldt for dig.”

Den stjålen ungdom

Julia forklarer, hvordan mange ikke-ukrainere, som hun har mødt siden krigens begyndelse, har givet udtryk for deres medlidenhed, da hun som ung lever i en tid med krig. “De har alle sagt: 'Stakkels pige, din ungdom blev stjålet fra dig. Du burde ikke tale sådan, når du kun er 19. Du er blevet voksen alt for hurtigt.' Men faktisk føler jeg ikke, at min ungdom blev stjålet. Jeg føler, at mit liv er mere betydningsfuldt nu,” siger Julia. Før invasionen fokuserede hun mindre på sine studier, og brugte mere tid på fester og bekymringer om forhold. Nu føles alt, hvad hun gør og lærer, vigtigt og meningsfuldt.

“Jeg føler ikke, min ungdom blev stjålet, blot at jeg lever et mere dyrebart og intenst liv,” uddyber Julia. “Du føler en dybfølt sorg og frygt, men samtidig føler du dig også ti gange mere i live, lykkeligere og euforisk. Det er et farverigt spektrum af følelser, følelsen af, at mit liv og alt, hvad jeg gør, er vigtigt og bidrager til at gøre mit land frit og demokratisk igen.”

At Blive i Ukraine

Da krigen begyndte, besluttede Julias familie at forlade landet. Den 24. februar om morgenen kørte de fra Lviv til en landsby nær den polske grænse. Her blev de en dag, mens de planlagde de næste træk. Julia kommunikerede med sine venner, og det viste sig, at de fleste havde besluttet at blive i Lviv. Hun indså, at der var en enorm fællesskabsånd, og vilje til at hjælpe frivilligt: “Det gik op for mig, at det ikke var en udvej at flygte. Der er ingen måde at skjule sig for krigen eller de følelser krigen vækker - frygten - så man bliver nødt til at gøre noget for at bidrage til sejren.” Dagen efter fortalte Julia sin mor, at hun ville vende tilbage til Lviv, da hun ikke kunne leve med sorgen og skyldfølelsen, hvis hun ikke havde bidraget til at Ukraine vandt krigen. De havde et voldsomt skænderi, som endte med at Julia blaffede alene tilbage til Lviv. Den aften begyndte hendes rejse som frivillig. Efterfølgende vendte resten af ​​Julias familie også tilbage til Lviv.

Den positiv indflydelse

Julia startede som frivillig på en telefoncentral, hvor folk henvendte sig, når de havde brug for mad, medicin eller ammunition. Efter et par måneder indså hun, at det var svært at skaffe penge til medicin, så de var nødt til at finde på noget andet. Før invasionen havde Julia organiseret loppemarkeder for at tjene ekstra penge ved siden af studierne. Tre måneder efter invasionen besluttede hun med en lille gruppe veninder at tilpasse konceptet, så de kunne støtte de ukrainske styrker og de lokale virksomheder. “Den økonomiske krig er også en meget vigtig del af denne krig,” understreger Julia.

Arrangementerne var en succes, og Julia mindes den næsten euforiske følelse ved at organisere et udendørs arrangement midt i krigen. “På det tidspunkt var folk parate til at føle sig i live igen - at sige; 'fuck Rusland, vi vil leve vores liv, uanset hvad der sker. I kan ikke tage mine venner, mine følelser og min følelse af sikkerhed fra mig.'” Lige siden har Julia og hendes veninder fortsat med de månedlige markeder, og rejst mere end 30.000 dollars, som er gået til biler, ammunition og medicin til soldaterne.

I det lange perspektiv håber Julia på at kunne bidrage til den demokratiske omlægning af landet. Jurastudierne er på den måde blevet meget meningsfulde, og de giver hende et håb om, at hun med sin uddannelse kan bidrage til en reformering af det ukrainske retssystem, når krigen en dag er ovre. Målet er et nyt sammenhængende system, der garanterer civilbefolkningens rettigheder og ikke længere er afhængig af ældre lovbøger og love fra Sovjettiden. “Jeg ved, at om ti år er livet i Ukraine langt fra perfekt. Der vil stadig være krise, og det bliver ikke nemt. Det er op til os at beslutte, om vi vil leve et behageligt liv i udlandet, eller om vi vil ofre vores liv for at skabe et bedre land for vores børn.”

En af de store udfordringer for en vellykket genopbygning af Ukraine bliver, ifølge Julia, hvis dem af hendes venner, som har valgt at flygte til Udlandet, de ikke vender tilbage efter krigen. “Vi kommer til at få brug for kæmpe intellekters indsats her... men livet bliver på ingen måde let her, så det vil kræve mod. Man bliver nødt til at tænke mere på ens land end på sig selv.”

Den ukrainske styrke

“Det er usædvanligt, at så mange mennesker føler det samme på samme tid,” siger Julia. “Vi føler den samme sorg, vi føler den samme frygt. Vi ved, hvad vi mister, og hvad vi ikke vil miste... Vi har levet meget forskellige liv, men vi har en fælles følelse af, at vi ved, hvad vi kæmper for, og hvad vi ikke vil opgive. Kaosset, vi føler i os, er et meget ukrainsk kaos, som vi alle føler sammen.” For Julia er denne fælles forbindelse en unik styrke, der inspirerer hende. “Ukrainerne er noget særligt i dag, vores mod er særligt. Jeg tror ikke altid, vi husker på, hvor stor vores fjende er, at det er en David og Goliat-situation. Vi kæmper, uanset hvad der sker, og det er meget inspirerende. Min nation er noget særligt.”

Hos Julia er der ingen tvivl om, at Ukraine vil fortsætte med at bestå, og at landet aldrig vil blive fuldstændigt besat af Rusland. “Håbet dør sidst,” siger hun. Hun ser håbet som en styrke. Da invasionen lige var begyndt, og ingen vidste, hvad der ville ske fra time til time, følte ukrainerne stadig en ubeskrivelig følelse af et forvisset håb om, at alt nok skulle blive godt igen. “Jeg ser ingen chance for, at Ukraine taber krigen, og det er mit største håb. Jeg kan ikke forklare det, og det er sikkert ikke 'videnskabeligt bevist', men det er mit håb, som overlever alt. Det bringer mig tilbage til livet og giver mit liv en mening... Håbet er det, man tror på, uanset hvad der sker, troen på ens eget verdenssyn.”

Julia håber, at europæerne aldrig vil stoppe med at lære mere om Ukraine og læse ukrainernes historier. “Jo mere man ved om Ukraine, desto mere bliver man nødsaget til at støtte og blive en del af kampen. Denne krig har en større betydning - det handler om kampen mod autoritære regimer. Det er en anti-imperialistisk krig, en krig fra det nye århundrede, hvor vi kæmper for vores værdier... Så hvis europæerne føler, at de har noget til fælles med os, at vi har fælles værdier, så stå på vores side og støt os, for vi kæmper for retfærdigheden.”

Globāla perspektīva

Jūlija ļoti labi runā angliski, kas, viņasprāt, ir raksturīgi viņas vecuma Ukrainas jauniešiem. Viņa skaidro, ka ir daudz lietojusi amerikāņu un Eiropas plašsaziņas līdzekļus, klausījusies amerikāņu popmūziku un skatījusies Eiropas filmas, un uzsver, ka angļu valoda ir ļoti svarīga gandrīz katram jaunam ukrainim. “Pasaulei globalizējoties, ir kļuvis viegli piekļūt informācijai angļu valodā neatkarīgi no atrašanās vietas. Manuprāt, Ukrainas problēma ir tā, ka, kad mēs piedalījāmies globalizācijas procesā, mēs to darījām galvenokārt caur krievu valodas perspektīvu. Ja zināja arī krievu valodu, varēja piekļūt lielākam informācijas apjomam, sākot ar zinātni un beidzot ar plašsaziņas līdzekļiem un popkultūru. Bet tagad mums ir daudz svarīgāk apgūt angļu valodu un iekļauties globālajā pasaulē caur angļu valodas perspektīvu.” Jūlija skaidro, ka pēc kara sākuma 2014. gadā viņas paaudze nevēlējās, lai tai būtu kaut kas kopīgs ar Krieviju. Tā vietā bija svarīgi apgūt angļu valodu.

Jūlija neprot krieviski ne lasīt, ne rakstīt, taču jaunībā visapkārt bija tik daudz krievu valodas – televīzijā, filmās un rotaļlietās –, ka viņa joprojām daudz ko saprot. “Bet es neesmu vingrinājusies, tāpēc ceru, ka tagad man tā diezgan slikti padodas,” viņa piebilst.

Viņa uzskata, ka pāreja no krievu valodas uz ukraiņu valodu bija zīme, kas norāda uz kara eskalāciju. Daudzi viņas vienaudži sāka attālināties no krievu valodas, pat ja viņi nāca no krievvalodīgām ģimenēm, vienu vai divus mēnešus pirms plaša mēroga iebrukuma. “Tā bija kā ļoti dziļa iekšējā sajūta, ka kaut kas notiks. Mēs jūtam, ka aiz muguras ir ienaidnieki, un mums no tiem ir jānošķiras.” Atskatoties tikai divus gadus senā pagātnē, Jūlijai daudz kas šķiet pavisam citādi: “Mēs bijām pieraduši iecietīgi izturēties pret krievu dziedātājiem, filmām un tamlīdzīgi... bet, manuprāt, mēs vēl ilgi analizēsim, ko mēs darīsim tālāk – ka mums ir jāsaglabā savas vērtības, valoda un kultūra. Sajūta, ka tava valsts ir apdraudēta, padara tevi gatavāku kopt un saglabāt to, kas tev ir un kas tev ir vērtīgs.”

Nozagtā jaunība

Jūlija skaidro, ka pēc kara sākšanās daudzi sastaptie citu valstu iedzīvotāji, kas nav ukraiņi, viņai ir teikuši, ka viņiem ir žēl viņas kā jaunietes, kas dzīvo kara laikā. “Viņi visi saka: “Tev ir nozagta jaunība, nabaga meitene. Tev nevajadzētu tā runāt, jo tev ir tikai 19 gadi, tu tik ātri esi pieaugusi.” Bet patiesībā es nejūtos tā, it kā man būtu nozagta jaunība. Jūtu, ka mana dzīve šobrīd ir daudz jēgpilnāka,” apgalvo Jūlija. Pirms iebrukuma viņa tik daudz uzmanības nepievērsa savai izglītībai universitātē, bet pavadīja laiku arī ballītēs un domāja par attiecībām; tagad viss, ko viņa dara un mācās, šķiet svarīgs un nozīmīgs.

“Es nejūtos tā, it kā man būtu nozagta jaunība, vienkārši man ir piesātinātāka dzīve,” skaidro Jūlija. “Tu ļoti dziļi izjūti skumjas un trauksmi, bet tajā pašā laikā jūties desmit reizes dzīvāka, laimīgāka un eiforiskāka. Tas ir tik krāsains emociju spektrs, sajūta, ka mana dzīve un viss, ko es daru, ir svarīgs un dod ieguldījumu, lai mana valsts atkal kļūtu brīva un demokrātiska.”

Palikt Ukrainā

Kad sākās karš, Jūlijas ģimene plānoja pamest valsti. 24. februāra rītā ģimene pameta Ļvivu un devās uz ciematu netālu no Polijas robežas. Viņi tur palika vienu dienu, lai izlemtu par turpmākajiem plāniem. Jūlija rakstīja īsziņas draugiem, no kuriem lielākā daļa plānoja palikt Ļvivā, un viņa saprata, ka tur ir liela kopiena, kas vēlas kļūt par brīvprātīgajiem: “Un es sapratu, ka mans pēdējais glābiņš ir doties atpakaļ. Nav iespējams paslēpties no kara vai paslēpties no kara emocijām – trauksmes –, tāpēc ir jādara kaut kas, lai veicinātu uzvaru.” Nākamajā dienā Jūlija pateica mātei, ka viņa dodas atpakaļ uz pilsētu un ka nevar dzīvot ar skumjām un vainas apziņu, ka nav izdarījusi kaut ko, lai veicinātu Ukrainas uzvaru. Viņām bija liels strīds, un beigās Jūlija viena pati ar stopiem devās uz Ļvivu. Tajā vakarā viņa sāka savu brīvprātīgā darba ceļojumu. Arī pārējā Jūlijas ģimene atgriezās Ļvivā.

Veidot pozitīvu ietekmi

Jūlija sāka brīvprātīgo darbu zvanu centrā, kurā cilvēki varēja vērsties, lai lūgtu viņiem nepieciešamās lietas, piemēram, pārtiku, medikamentus vai munīciju. Pēc pāris mēnešiem viņa saprata, ka ir grūti atrast medikamentiem nepieciešamos līdzekļus, tāpēc bija nepieciešams izdomāt ko citu. Pirms iebrukuma Jūlija organizēja krāmu tirdziņus, lai nopelnītu papildu naudu paralēli studijām. Trīs mēnešus pēc iebrukuma viņa kopā ar nelielu draugu grupu nolēma pielāgot šo koncepciju un izmantot to kā veidu, kā atbalstīt Ukrainas bruņotos spēkus, kā arī vietējos ukraiņu uzņēmumus. “Arī finanšu karš ir ļoti svarīga šī kara sastāvdaļa,” uzsver Jūlija.

Pasākums bija veiksmīgs, un Jūlija atceras gluži vai sirreālistisko sajūtu, ko radīja brīvdabas pasākuma organizēšana kara apstākļos. “Tajā laikā cilvēki jau bija gatavi atkal justies dzīvi – teikt: “Lai Krievija dodas tās karakuģa pēdās, mēs dzīvosim savu dzīvi, lai kas notiktu. Neizdosies man atņemt manus draugus, manas emocijas, manu drošības sajūtu.” Kopš tā laika Jūlija un viņas kolēģi brīvprātīgie ir turpinājuši veidot ikmēneša tirdziņus, savācot vairāk nekā 30 000 ASV dolāru transportlīdzekļiem, munīcijai un medikamentiem, ko nodot karavīriem.

Ilgākā perspektīvā Jūlija cer, ka varēs dot ieguldījumu savas valsts demokrātiskajās reformās. Viņa uzskata, ka viņas studijas jurisprudencē ir ārkārtīgi nozīmīgas, jo viņa cer, ka tad, kad karš būs beidzies, viņa varēs izmantot iegūto izglītību, lai dotu ieguldījumu Ukrainas tiesiskās sistēmas reformēšanā. Mērķis ir jauna vienota sistēma, kas nodrošina civiliedzīvotāju tiesību garantijas un kas vairs nav atkarīga no novecojušiem kodeksiem un likumiem, kuri tika pieņemti laikā, kad valsts bija PSRS sastāvā. “Es zinu, ka pēc desmit gadiem dzīve Ukrainā nebūs perfekta. Joprojām turpināsies milzīga krīze, un nebūs viegli ar to tikt galā. Mums pašiem ir jāizlemj, vai mēs vēlamies dzīvot ērtu dzīvi ārzemēs, vai arī mēs šo dzīvi upurēsim, lai palīdzētu radīt labāku valsti mūsu bērniem.”

Tāpēc būtisks izaicinājums Ukrainas veiksmīgai atjaunošanai Jūlijai būs tas, vai tie viņas draugi, kuri ir devušies uz ārzemēm, atgriezīsies, lai pēc kara palīdzētu mainīt valsti uz labo pusi. “Mums šeit būs vajadzīgs milzīgs intelektuāls darbs... bet dzīve šeit nebūs viegla, tāpēc būs nepieciešama drosme. Būs vairāk jādomā par savu valsti nekā par sevi.”

Ukraiņu spēks

“Tas ir diezgan neparasti, ka tik liels skaits cilvēku vienlaikus izjūt vienu un to pašu,” saka Jūlija. “Mēs izjūtam tās pašas skumjas, tās pašas bailes. Mēs apzināmies, ko mēs zaudējam un ko nevēlamies zaudēt... Mēs esam dzīvojuši ļoti atšķirīgas dzīves, bet mums ir kopīga sajūta, ka mēs zinām, par ko cīnāmies un no kā nevēlamies atteikties. Tas apjukums, ko mēs jūtam sevī, ir ļoti ukrainisks apjukums, ko mēs visi jūtam kopā.” Jūlijai šī kopīgā saikne ir unikāls spēks, kas viņu iedvesmo. “Ukraiņi patlaban ir kas īpašs, tā ir mūsu drosme. Manuprāt, mēs ne vienmēr atceramies, cik liels ir mūsu ienaidnieks, ka šī situācija līdzinās Dāvida un Goliāta cīņai. Mēs cīnāmies, lai arī kas notiktu, un tas ir ļoti iedvesmojoši. Mana tauta ir vienkārši apbrīnojama.”

Jūlija nešaubās, ka Ukraina turpinās pastāvēt un ka Krievija šo valsti nekad pilnībā neokupēs. “Cerība mirst pēdējā,” viņa ir apņēmības pilna. Cerību viņa saprot kā kaut ko spēcinošu: kad iebrukums tikko bija sācies un neviens nezināja, kas notiks no stundas uz stundu, ukraiņi joprojām sevī juta vienu lietu, kas šķita neaprakstāma – cerību, ka viss būs labi. “Es neredzu nekādu iespēju, ka Ukraina zaudēs karu, un tā ir mana lielākā cerība. Es to nevaru izskaidrot, tā droši vien nav “teorētiski apstiprināta”, bet tā ir mana cerība, kas izturēs visu. Tā mani atgriež dzīvē un piešķir tai jēgu... Cerība ir tas, kam tu tici, lai kas notiktu, tā ir ticība savam pasaules uzskatam.”

Jūlija cer, ka eiropieši nekad nebeigs mācīties par Ukrainu un lasīt ukraiņu stāstus. “Jo vairāk cilvēks zina par Ukrainu, jo vairāk viņš tiek mudināts to atbalstīt un kļūt par daļu no šīs cīņas. Šim karam ir daudz plašāka nozīme – tā ir cīņa pret autoritāriem režīmiem. Tas ir antiimperiālistisks karš, šī gadsimta karš, kurā mēs cīnāmies par savām vērtībām... Tāpēc, ja eiropieši jūt, ka viņiem ar mums ir kaut kas kopīgs, ka mums ir kopīgas vērtības, tad ir jābūt mūsu pusē un mūs jāatbalsta, jo mēs cīnāmies par taisnību.”

ATBALSTI MŪSU DARBU