On February 24, Irisha, her husband Yura and their four-year-old son Nil were supposed to fly back to Kyiv after two weeks of vacation in Latvia. They were visiting Irisha’s mother, grandmother and Latvian stepfather. From the age of 16 until 2020, Irisha had been living in Riga doing her studies and working and had married Yura from Ukraine. 

In 2020, Yura’s job moved from Riga to Kyiv, and the small family decided to come along and start a new chapter in their lives. Irisha was excited to get back to her roots, and she recalls how the future seemed full of opportunities and new adventures. She had taken some years of maternity leave to take care of Nil. Now she was about to start her own business in Kyiv, doing interior design and restoring old furniture. Everything was set when they went on vacation in Latvia in February.

Russia invades Ukraine

“We didn’t get on the plane!” It was Yura’s loud and upset voice next door speaking to a colleague in Kyiv. Irisha was awake and knew something was wrong. She quickly grabbed her phone to find it full of messages and unanswered phone calls. Are you alive? Is everything okay with you? Why don’t you answer…? Everyone thought they had gone back to Ukraine early that morning. Irisha went online to see the news. The war had begun. From Latvia, they could now witness the war unfold, making the Ukrainian people flee by the thousands.

The news was flooded with endless rows of desperate people and overcrowded trains. The Ukrainian people in despair. “We were happy our kid didn’t have to go through all of this. I can manage it, my husband can manage it, but a kid… No…” Irisha remembers how she had to stay strong and was determined to act, even though they were in Latvia.

Irisha started translating when refugees arrived at focal points in Riga. She was working round the clock, at times not even sleeping. Soon her efforts and engagement led her to the newly started organization Tavi Draugi (‘Your Friends’). “If I'm not dying from this work, I don’t feel I’m giving it all I have inside of me… But my husband doesn't think like that.” Irisha smiles but in her eyes there is a sad look. “He [Yura] said many are donating big amounts of money, but he said he donated me. Our family is now my husband and my kid. I’m not in the family. I’m here all the time.” Irisha has been close to a burnout several times during the humanitarian aid marathon, she has been racing for months on end since Russia invaded Ukraine.

Volunteering is like oxygen

In the beginning, it was hard for Yura to accept that his wife spent all her time helping out, but when he saw her achievements and how she dedicates all her power, skills and feelings for Ukraine, he became proud and supportive.

Irisha pets Luna, the french bulldog sleeping next to her. It was abandoned by its owner in war-torn Ukraine. Irisha arranged transport for the dog and adopted her. Full of excitement, Irisha starts to explain all the projects she is involved in at the moment as a lead coordinator at Tavi Draugi. More than 9 projects at the same time. Her energy and power fills the room as she pauses. “As long as the war goes on, I will continue to work here. For me, it is like oxygen!” she burst out.

Freedom

Before leaving Irisha on a summer evening at Tavi Draugi in Riga, she shares a few thoughts on freedom. “The biggest thing you need to understand as a person is the concept of freedom while you have it, because it is intangible. One can't grasp it or feel it physically. We lost our freedom, but now we understand that we are a strong nation. We didn’t know how much we could do together. This was amazing to realize.” After more than 12 hours of hard work, Irisha heads home to get some sleep with her family, before it starts all over again.

Support our work

24 лютого, після двотижневої відпустки в Латвії, Іриша, її чоловік Юра та їхній чотирирічний син Ніл мали вилетіти до Києва. Вони відвідували матір, бабусю та вітчима Іриши, латвійця за національністю. З 16 років до 2020 року Іриша жила в Ризі, навчалася і працювала там, а після, вийшла заміж за українця Юрія.

У 2020 році компанія, де працював Юра, перемістилася з Риги до Києва, і сім'я вирішила переїхати разом з ним і почати новий розділ у своєму житті. Іриша була рада повернутися до рідної країни, де її коріння і згадує, що майбутнє здавалося сповненим можливостей і нових пригод. Вона взяла кілька років декретної відпустки, щоб піклуватися про сина Ніла. До війни вона збиралася розпочати власну справу в Києві: займатись дизайном інтер'єру та реставрацією старих меблів. Все було готово до старту, коли в лютому вони поїхали у відпустку до Латвії.

РОСІЯ ВТОРГЛАСЯ В УКРАЇНУ

“Ми не потрапили на літак!” - Це був гучний і засмучений голос Юри, який розмовляв з колегою з Києва. Іриша не спала всю ніч бо відчувала, що щось не так. Вона схопила свій телефон і побачила, що там повно повідомлень і пропущених дзвінків. “Ти жива? З тобою все гаразд? Чому ти не відповідаєш...?” . Того ранку всі рідні і знайомі думали, що рано вранці сім’я Юри та Іриши повернулася в Україну. Іриша зайшла в інтернет, щоб подивитися новини. Почалася війна. З Латвії вони спостерігали, як розгортається війна, що змушує український народ тисячами тікати з рідних домівок.

Новини були переповнені про нескінченну кількість зневірених людей і про переповненні потяги. Український народ був у відчаї. “Ми були щасливі, що нашій дитині не доведеться пройти через все це. Я можу впоратися з цим, мій чоловік може впоратися, але дитина... Ні...” Іриша згадує, як їй доводилося залишатися сильною і діяти рішуче, хоча вони й були в Латвії.

Коли біженці почали прибувати до координаційних центрів у Ризі, Іриша почала перекладати для них. Вона працювала цілодобово, часом їй навіть не вдавалося нормально виспатися. Незабаром її зусилля та активність привели її до новоствореної організації  Tavi Draugi ("Твої друзі"). “Якщо я не вмираю від роботи, то не я відчуваю, що віддаю їй усе, що маю всередині себе... Але мій чоловік так не вважає”. Іриша посміхається, але в її очах - сум. “Він [Юра] сказав, що багато хто жертвує великі суми грошей, але він -  жертвує мене. Наша сім'я тепер - це мій чоловік і моя дитина. Але я не з родиною. Я весь час тут”. Іриша кілька разів була близька до вигорання під час марафону гуманітарної допомоги, вона бере участь у забігах вже кілька місяців поспіль, відколи Росія вторглася в Україну.

ВОЛОНТЕРСТВО - ЦЕ КИСЕНЬ

Спочатку Юрі було важко змиритися з тим, що дружина витрачає весь свій час на допомогу, але коли він побачив результати і те, як вона присвячує всю свою енергію, вміння і почуття Україні, він почав ще більше пишатися і підтримувати її.

Іриша пестить Луну, французького бульдога, що спить поруч з нею. Власник покинув собаку в охопленій війною Україні. Іриша організувала транспортування собаки і прихистила її. Сповнена хвилювання, Іриша починає розповідати про всі проекти, в яких вона зараз бере участь як провідний координатор Tavi Draugi. Вона має понад 9 проектів одночасно. Коли вона робить паузу, її енергія та сила наповнює кімнату. “Поки триває війна, я продовжуватиму працювати тут. Для мене це як кисень!” - говорить вона.

СВОБОДА

Перед тим, як ми попрощались з Іришею, літнім вечором у Tavi Draugi в Ризі, вона ділиться кількома думками про свободу. “Найбільше, що тобі потрібно зрозуміти як людині, - це поняття свободи, поки ти її маєш, тому що вона нематеріальна. Її не можна схопити чи відчути фізично. Ми втратили свободу, але тепер розуміємо, що ми сильна нація. Ми не знали, як багато ми можемо зробити разом. Усвідомлювати це - було приголомшливо”.  Після більш ніж 12 годин важкої роботи Іриша вирушає додому, щоб виспатися та побути з родиною, перш ніж все почнеться знову.

Am 24. Februar hätten Irisha, ihr Ehemann Yura und ihr vierjähriger Sohn Nil nach zwei Wochen Urlaub in Lettland zurück nach Kiew fliegen sollen. Sie waren zu Besuch bei Irishas Mutter, Großmutter und ihrem lettischen Stiefvater. Seit ihrem 16. Lebensjahr bis 2020 hatte Irisha in Riga gelebt, studiert und gearbeitet und Yura aus der Ukraine geheiratet.

Im Jahr 2020 wurde Yuras Arbeitsplatz von Riga nach Kiew verlegt, woraufhin die kleine Familie beschloss, dorthin zu ziehen und ein neues Kapitel in ihrem Leben zu beginnen. Irisha freute sich darauf, zu ihren Wurzeln zurückzukehren und sie erinnert sich, dass die Zukunft voller Möglichkeiten und neuer Abenteuer zu sein schien. Sie hatte einige Jahre Mutterschaftsurlaub genommen, um sich um Nil zu kümmern. Jetzt war sie dabei, sich in Kiew selbstständig zu machen und sich mit Innenarchitektur und der Restaurierung alter Möbel zu beschäftigen. Alles war schon vorbereitet, als sie im Februar nach Lettland in den Urlaub flogen.

Russland marschiert in die Ukraine ein

“Wir sind nicht in das Flugzeug gestiegen!” Es war Yuras laute und aufgeregte Stimme, der nebenan mit einem Kollegen in Kiew sprach. Irischa war wach und wusste, dass etwas nicht stimmte. Schnell griff sie nach ihrem Telefon und stellte fest, dass es voll mit Nachrichten und unbeantworteten Anrufen war. Bist du am Leben? Ist alles in Ordnung mit dir? Warum antwortest du nicht...? Alle dachten, sie wären an diesem Morgen in die Ukraine zurückgereist. Irisha ging ins Internet, um die Nachrichten zu verfolgen. Der Krieg hatte begonnen. Von Lettland aus konnten sie nun miterleben, wie der Krieg ausbrach und die ukrainische Bevölkerung zu Tausenden in die Flucht trieb.

Die Nachrichten waren überschwemmt mit endlosen Reihen verzweifelter Menschen und überfüllten Zügen. Das ukrainische Volk in Verzweiflung. “Wir waren froh, dass unser Kind das alles nicht mitmachen musste. Ich komme damit zurecht, mein Mann kommt damit zurecht, aber ein Kind... Nein...” Irisha erinnert sich, wie sie stark bleiben musste und entschlossen war, zu handeln, obwohl sie in Lettland waren.

Irisha hat als Übersetzerin angefangen, als die Flüchtlinge in den Anlaufstellen in Riga ankamen. Sie arbeitete rund um die Uhr, manchmal schlief sie nicht einmal. Bald führten sie ihre Bemühungen und ihr Engagement zu der neu gegründeten Organisation Tavi Draugi (‘Deine Freunde’).“Wenn ich nicht an dieser Arbeit sterbe, habe ich nicht das Gefühl, dass ich alles gebe, was in mir steckt... Aber mein Mann denkt nicht so.” Irisha lächelt, aber in ihren Augen liegt ein trauriger Ausdruck. “Er [Yura] sagte, dass viele Menschen große Summen spenden, aber er hat mich gespendet. Unsere Familie besteht jetzt aus meinem Mann und meinem Kind. Ich gehöre nicht zur Familie. Ich bin die ganze Zeit hier.” Irisha war während des humanitären Hilfemarathons, den sie seit dem Einmarsch Russlands in die Ukraine monatelang absolviert hat, mehrmals einem Burnout nahe.

Freiwilligenarbeit ist wie Sauerstoff

Anfangs fiel es Yura schwer zu akzeptieren, dass seine Frau ihre ganze Zeit damit verbrachte, zu helfen, aber als er ihre Leistungen sah und wie sie ihre ganze Kraft, ihre Fähigkeiten und ihre Gefühle für die Ukraine einsetzte, wurde er stolz und unterstützte sie.

Irisha streichelt Luna, die französische Bulldogge, die neben ihr schläft. Sie wurde von ihrem Besitzer in der vom Krieg zerrissenen Ukraine ausgesetzt. Irisha organisierte den Transport der Hündin und adoptierte sie. Voller Begeisterung erzählt Irisha von all den Projekten, an denen sie derzeit als leitende Koordinatorin bei Tavi Draugi beteiligt ist. Mehr als 9 Projekte zur gleichen Zeit. Ihre Energie und Kraft füllt den Raum, als sie innehält. “Solange der Krieg andauert, werde ich hier weiterarbeiten. Für mich ist das wie Sauerstoff!”, platzt sie heraus.

Freiheit

Bevor wir uns an einem Sommerabend im Tavi Draugi in Riga von Irisha verabschieden, teilt sie uns noch ein paar Gedanken zum Thema Freiheit mit. “Das Wichtigste, was man als Mensch unbedingt verstehen muss, ist das Konzept der Freiheit, solange man sie hat, denn sie ist nicht greifbar. Man kann sie nicht fassen oder physisch spüren. Wir haben unsere Freiheit verloren, aber jetzt verstehen wir, dass wir eine starke Nation sind. Wir wussten nicht, wie viel wir gemeinsam erreichen können. Es war beeindruckend, das zu erkennen.” Nach mehr als 12 Stunden harter Arbeit macht sich Irisha auf den Weg nach Hause, um sich bei ihrer Familie auszuruhen, bevor es wieder von vorne losgeht.

Den 24. februar skulle Irisha, hendes mand Yura og deres fireårige søn Nil flyve tilbage til Kyiv efter to ugers ferie i Letland. De besøgte Irishas mor, bedstemor og lettiske stedfar. Fra Irisha var 16 år gammel og indtil 2020 boede hun i Riga, hvor hun studerede og arbejdede, indtil hun blev gift med Yura fra Ukraine.

I 2020 flyttede Yura's job fra Riga til Kyiv, og den lille familie besluttede at følge med og starte et nyt kapitel i deres liv. Irisha var begejstret for at komme tilbage til sine rødder, og hun husker, hvordan fremtiden syntes fuld af muligheder og nye eventyr. Hun havde taget nogle års barselsorlov for at tage sig af Nil. Nu var hun ved at starte sin egen virksomhed i Kyiv, hvor hun skulle lave indretning og restaurere gamle møbler. Alt var på plads, da de tog på ferie i Letland i februar, 2022.

Rusland invaderer Ukraine

“Vi kom ikke med flyet!” Det var Yura's høje og ophidsede stemme inde ved siden af, da han talte med en kollega i Kyiv. Irisha var vågen og vidste, at noget var galt. Hun greb hurtigt sin telefon, der var fyldt med beskeder og ubesvarede opkald. Er du i live? Er alt okay med dig? Hvorfor svarer du ikke...? Alle troede, de var rejst tilbage til Ukraine tidligt om morgenen. Irisha gik online og så nyhederne. Krigen var begyndt. Fra Letland kunne de nu iagttage, hvordan krigen udfoldede sig og fik det ukrainske folk til at flygte i tusindvis.

Nyhederne var fyldt med endeløse rækker af fortvivlede mennesker og overfyldte tog. Det ukrainske folk var i hård knibe. “Vi var glade for, at vores barn ikke skulle gennemgå igennem alt dette. Jeg kan klare det, min mand kan klare det, men et barn... Nej...” Irisha husker, hvordan hun måtte være stærk og besluttede sig for at handle, selvom de var i Letland.

Irisha begyndte at oversætte, når flygtninge ankom til knudepunkter i Riga. Hun arbejdede døgnet rundt, sov til tider næsten ikke. Snart førte hendes indsats og engagement hende til den nystartede organisation Tavi Draugi (‘Dine Venner’). “Hvis jeg ikke dør af det her arbejde, føler jeg ikke, at jeg giver alt, hvad jeg har inden i mig... Men min mand tænker ikke sådan.” Irisha smiler, men i hendes øjne ligger der et sørgmodigt blik. “Han [Yura] sagde, at mange donerer store beløb, men han sagde, at han donerede mig. Vores familie er nu min mand og mit barn. Jeg er ikke en del af familien. Jeg er hele tiden her.” Irisha har været tæt på at brænde ud flere gange i løbet af sit humanitære maraton, som hun har løbet i månedsvis, siden Rusland invaderede Ukraine.

Frivilligt arbejde er som ilt

I begyndelsen var det svært for Yura at acceptere, at hans kone brugte al sin tid på at hjælpe andre, men da han så, hvad hun opnåede, og hvor meget hun dedikerede af sin styrke, evner og følelser for Ukraine, blev han stolt og støttende.

Irisha kæler Luna, en fransk bulldog, der ligger og sover ved siden af hende. Hunden blev efterladt af sin ejer i det krigshærgede Ukraine. Irisha arrangerede transport for hunden og adopterede den. Fyldt af energi begynder Irisha at forklare om alle de projekter, hun er involveret i som ledende koordinator hos Tavi Draugi. Mere end 9 projekter på samme tid. Hendes energi og styrke fylder rummet, mens hun tager en pause. “Så længe krigen fortsætter, vil jeg fortsætte med at arbejde her. For mig er det som ilt!” udbryder hun.

Frihed

Før hun tager hjem fra Tavi Draugi i Riga den sommeraften, deler hun nogle tanker om frihed. “Det største, du skal forstå som individ, er begrebet frihed. Mens du har den, for den er uforståelig. Man kan ikke forstå eller føle den fysisk. Vi mistede vores frihed, men nu forstår vi, at vi er en stærk nation. Vi vidste ikke, hvor meget vi kunne gøre sammen. Det var fantastisk at indse.” Efter mere end 12 timers hårdt arbejde tager Irisha hjem for at få noget søvn med sin familie, inden det hele starter forfra.

Šī gada 24.februārī Iriša, viņas vīrs Jurijs un 4 gadus vecais dēls Nils plānoja lidot atpakaļ uz Kijivu pēc 2 nedēļu garā atvaļinājuma Latvijā. Viņi apciemoja Irišas mammu, vecmāmiņu un latviešu patēvu. No 16 gadu vecuma līdz 2020. gadam Iriša dzīvoja Rīgā un studēja, un arī apprecējās ar Juru no Ukrainas.

2020 gadā Juras darbs tika pārcelts no Rīgas uz Kijivu un jaunā ģimene izlēma doties līdzi un sākt jaunu dzīves nodaļu. Iriša bija priecīga atgriezties pie savām saknēm un atcerās, kā nākotne likās iespēju un jaunu piedzīvojumu pilna. Viņa pāris gadus bija bērna kopšanas atvaļinājumā, lai parūpētos par mazo Nilu. Iriša plānoja sākt savu biznesu Kijivā interjera dizainā un antīku mēbeļu restaurācijā. Viss bija gatavs startam, kad ģimene februārī devās atvaļinājumā uz Latviju.

Krievija iebrūk Ukrainā

“Mēs netikām uz lidmašīnu!” Tā bija Juras skaļā un satrauktā balss blakus istabā, runājot ar kolēģi Kijivā. Iriša bija nomodā un saprata, ka kaut kas nav kārtībā. Viņa aši pagrāba telefonu, kurš bija pilns ar ziņām un neatbildētiem zvaniem. “Vai Tu esi dzīva? Vai Tev viss ir kārtībā? Kāpēc Tu neatbildi…?” Visi domāja, ka viņi bija devušies atpakaļ uz Ukrainu agri tajā rītā. Iriša iegāja internetā, lai pārbaudītu ziņas. Bija sācies karš. No Latvijas viņi vēroja kara attīstību, kas lika tūkštošiem ukraiņu bēgt.

Ziņas bija pārpildītas ar nebeidzamām izmisušu cilvēku rindām un pārpildītiem vilcieniem. Ukraiņu tauta izmisumā. “Mēs esam priecīgi, ka mūsu bērnam tam nebija jāiet cauri. Es tiktu galā, man vīrs tiktu galā, bet bērns… Nē…” Iriša atcerās, kā viņai bija jāpaliek stiprai un kā viņa bija apņēmības pilna rīkoties par spīti tam, ka atrodas Latvijā.

Iriša sāka tulkot, kad bēgļi ieradās palīdzības punktos Rīgā. Viņa strādāja caurām dienām, citreiz pat negulēja. Drīz vien viņas pūles un smagais darbs aizveda viņu līdz jaundibinātajai biedrībai Tavi Draugi. “Ja es neatdodu sevi visu šim darbam, es nejūtu, ka daru pietiekoši labi… Bet mans vīrs nedomā tā pat kā es.” Iriša smaida, bet viņas skatiens ir skumjš. “Viņš (Jura) saka, ka daudzi ir ziedojuši lielas naudas summas, bet viņis ir ziedojis viņu. Mūsu ģimene tagad ir mans vīrs un bērns. Es neesmu ģimenē. Esmu tur visu laiku.” Iriša bija uz izdegšanas robežas vairākās reizes humanitārās palīdzības maratona laikā, kuru viņa skrien jau vairākus mēnešus bez atelpas, kopš Krievija iebruka Ukrainā.

Brīvprātīgais darbs ir kā skābeklis

Sākumā Juram bija grūti pieņemt, ka viņa sieva visu savu laiku pavada palīdzot, bet, redzot viņas sasniegumus un kā viņa visus savus spēkus, iemaņas un jūtas ziedo Ukrainai, viņš kļuva lepns un sāka sievu atbalstīt. Iriša paijā Lunu, franču buldogu, kas guļ viņai blakus. Saimnieks bija to pametis kara izpostītajā Ukrainā. Iriša organizēja sunim transportu un adoptēja viņu. Ar lielu aizrautību Iriša stāsta par visiem projektiem, kuros viņa ir iesaistījusies kā vadošais koordinātors biedrībā Tavi Draugi. Vairāk kā 9 projekti vienlaicīgi. Viņas enerģija un spēks piepilda telpu, kad viņa ietur pauzi. “Kamēr karš turpinās, es turpināšu savu darbu šeit. Man tas ir kā skābeklis!” Viņu pārpilda emocijas.

Brīvība

Pirms atvadīšanās kādā vasaras vakarā Tavi Draugi biedrībā Rīgā, Iriša padalās ar dažām idejām par brīvību: “Svarīgākā lieta, kas Tev kā cilvēkam jāsaprot ir, ko īsti nozīmē brīvība, kamēr Tev tā ir, jo tā ir netaustāma. To nevar paņemt rokās vai sajust fiziski. Mēs pazaudējām savu brīvību, bet tagad mēs saprotam, ka esam stipra nācija, mēs nezinājām ko spējam paveikt visi kopā. To ir pārsteidzoši aptvert.” Pēc 12 stundu smaga darba Iriša dodas mājās pie savas ģimenes mazliet pagulēt, pirms viss sākas no jauna.

ATBALSTI MŪSU DARBU