The flight for Bakhmut

In April (2014), Atrem’s family decided to flee away from the area, buying an apartment in Bakhmut and moving there. Bakhmut also came under Pro-Russian occupation for about six months, and the family was suffering from lack of access to food. Svitlana, Atrem’s mother, went to the Pro-Russian authorities to ask for bread. They replied that since she was unable to feed her kids, they would take them from her and place them at an orphanage.

The Pro-Russian soldiers went to their home to forcefully remove the children, transporting them by car to the children’s home. When she protested, she was told that they would eliminate all the members of her family because they were Ukrainians and criminals: “If you don’t want to know what Russian means, then we are going to show you the force of the Russians.”

Svitlana’s children were all placed in the orphanage for around 6 months where she had the right to visit them from time to time. Atrem remembers being forced from his home as well as his time at the children’s home where the teachers would beat him, push him around and otherwise punish him. He also received abuse from the other children staying there. The family lived in Bakhmut till 2017 when they moved to another city, around 5-7 km away. When the Russian soldiers finally withdrew from Bakhmut, mass graves with many civilians were found in the city, including with the bodies of pregnant women.

Getting an education

Because the family knew what it meant to live under occupation, they fled to the Czech Republic when the front line moved closer to their home in April of last year. Here, they lived in two different hotels over a period of 6 months. Then, in September, they returned to Ukraine. Now, living in a refugee camp in Lviv, a big challenge for the family is attending school. Atrem participates in remote lessons, but the quality is low, and he only receives an hour a day of education. Svitlana has tried to enroll him in a local school, but all the 6th grade classes have already been filled. He has been asked to wait till the start of the next school year where the school administration will try to find space for him.

The family now consists of Svitlana, her 8 children and Svitlana’s husband. The husband is not the biological father of the children as he has left the family to live with another woman. Svitlana’s current husband is older and not able to help out much, so she is handling most of the matters surrounding the family and the work that needs to be done. Her oldest daughter is 19 and already pregnant herself. The remaining 7 children are of school age and getting sufficient education for them is difficult. Atrem wants to be a policeman but finds it very difficult to motivate himself to study and to believe in the necessity of education as the situation is now.

Atrem’s dream is for the war to end and for his family to be happy. He wishes that things would get back to how they were, where people were going out with friends and playing in the yard, instead of sitting in their homes, staring at their phones. Svitlana adds that before the war, the children were happier and could play. It might not have been the richest or best life, but they had happiness. Now, they are all sitting around, waiting while the war continues. The war, Atrem continues, is to him something terrible which can take people away without warning. It feels like death comes randomly for a family member or for someone on the street.

Support our work

Рейс до Бахмута

У квітні (2014 року) сім'я Артема вирішила покинути цей район. Вони  купили квартиру в Бахмуті і переїхали туди. Бахмут також опинився під проросійською окупацією приблизно на півроку, і сім'я страждала від відсутності їжі. Світлана, мати Артема, ходила до проросійської влади просити хліба. Їй відповіли, що оскільки вона не в змозі прогодувати своїх дітей, вони заберуть їх у неї і помістять до дитячого будинку.

Проросійські солдати прийшли до них додому, щоб силоміць забрати дітей і відвезти їх на машині до дитячого будинку. Коли жінка почала протестувати, їй сказали, що вони знищать усіх членів її сім'ї, тому що вони українці і злочинці: “Якщо ти не хочеш розуміти, що означає “росія”, то ми покажемо тобі силу росіян”.

Всі діти Світлани були поміщені в дитячий будинок приблизно на 6 місяців, де вона мала право відвідувати їх час від часу. Артем пам'ятає, як його забрали з дому, а також час, проведений у дитячому будинку, де вихователі били його, штовхали та карали. Він також зазнавав знущань від інших дітей, які там перебували. Сім'я жила в Бахмуті до 2017 року. Потім вони переїхали до іншого міста, приблизно за 5-7 км від Бахмуту. Коли російські солдати нарешті залишили Бахмут, у місті були знайдені масові поховання з багатьма цивільними, в тому числі з тілами вагітних жінок.

Здобуття освіти

Коли у квітні 2022 року лінія фронту наблизилася до їхнього будинку, сім’я вирішила поїхати до Чехії, оскільки вже знала, що таке жити в окупації. Протягом 6 місяців вони жили в двох різних готелях. У вересні вони повернулися в Україну. Зараз, проживаючи в таборі для біженців у Львові, великим викликом для сім'ї є відвідування школи. Уроки Артема проходять дистанційно, але їхня якість низька, і він навчається лише годину на день. Світлана намагалася записати його до місцевої школи, але всі класи вже переповнені. Їх попросили почекати до початку наступного навчального року, коли адміністрація школи спробує знайти для нього місце.

Зараз в сім’ї Світлани та її чоловіка 8 дітей. Чоловік не є біологічним батьком дітей, оскільки біологічний батько покинув сім'ю, щоб жити з іншою жінкою. Нинішній чоловік Світлани похилого віку і не може багато допомагати, тому вона вирішує більшість питань, пов'язаних із сім'єю та роботою. Її старшій доньці 19 років, і зараз вона вагітна.  7 дітей - шкільного віку, і їм важко отримати достатню освіту. Артем хоче стати поліцейським, але йому дуже важко мотивувати себе до навчання і повірити в необхідність освіти в нинішній ситуації.

Артем мріє, щоб війна закінчилася і його сім'я була щасливою. Він хоче, щоб все повернулося на круги своя, щоб була можливість гуляти  з друзями та гратись на подвір'ї, а не сидіти вдома, проводячи час у телефонах. Світлана додає, що до війни діти були щасливішими і могли гратися. Можливо, це було не найбагатше і не найкраще життя, але вони були щасливі. Тепер вони лише чекають закінчення війни. Війна, продовжує Артем, є для нього чимось жахливим, що може забрати людей без попередження. Таке відчуття, що смерть приходить випадково для членів сім'ї або просто для людей на вулиці.

Підтримайте нашу роботу

Die Flucht nach Bakhmut

Im April (2014) beschloss Atrems Familie, aus dem Gebiet zu fliehen und eine Wohnung in Bakhmut zu kaufen und dorthin zu ziehen. Auch Bakhmut wurde etwa sechs Monate lang von den Pro-russische Separatisten besetzt und die Familie litt darunter, dass sie keinen Zugang zu Lebensmitteln hatte. Svitlana, Atrems Mutter, ging zu den pro-russischen Behörden, um um Brot zu bitten. Sie antworteten ihr, dass man ihr die Kinder wegnehmen und in einem Waisenhaus unterbringen würde, da sie sie nicht ernähren könne.

Die pro-russischen Soldaten kamen zu ihrem Haus, um die Kinder gewaltsam mitzunehmen und sie mit dem Auto in das Kinderheim zu transportieren. Als sie protestierte, wurde ihr gesagt, dass sie alle Mitglieder ihrer Familie beseitigen würden, weil sie Ukrainer und Kriminelle seien: “Wenn du nicht wissen willst, was es heißt, Russisch zu sein, dann werden wir dir zeigen, wie stark die Russen sind.”

Svitlanas Kinder wurden alle für etwa sechs Monate in einem Waisenhaus untergebracht, wo sie sie von Zeit zu Zeit besuchen durfte. Atrem erinnert sich daran, wie er gewaltsam von zu Hause weggebracht wurde und an seine Zeit im Kinderheim, wo die Erzieher ihn schlugen, herumschubsten und anderweitig bestraften. Er wurde auch von den anderen Kindern, die dort wohnten, misshandelt. Die Familie lebte bis 2017 in Bakhmut, bevor sie in eine andere, etwa 5-7 km entfernte Stadt umzog. Als sich die russischen Soldaten schließlich aus Bakhmut zurückzogen, wurden in der Stadt Massengräber mit vielen Zivilisten gefunden, darunter auch die Leichen von schwangeren Frauen.

Eine Ausbildung erhalten

Da die Familie wusste, was es heißt, unter Besatzung zu leben, floh sie in die Tschechische Republik, als die Frontlinie im April, 2022 näher an ihr Haus heranrückte. Hier lebten sie 6 Monate lang in zwei verschiedenen Hotels. Im September kehrten sie dann in die Ukraine zurück. Jetzt lebt die Familie in einem Flüchtlingslager in Lwiw, wobei der Schulbesuch eine große Herausforderung für sie darstellt. Atrem nimmt zwar am Fernunterricht teil, aber die Qualität ist schlecht und er erhält nur eine Stunde Unterricht pro Tag. Svitlana hat versucht, ihn in einer örtlichen Schule anzumelden, aber alle Klassen der Jahrgangsstufe 6 sind bereits belegt. Man hat ihn gebeten, bis zum Beginn des nächsten Schuljahres zu warten, in dem die Schulverwaltung versuchen wird, einen Platz für ihn zu finden.

Die Familie besteht jetzt aus Svitlana, ihren 8 Kindern und Svitlanas Ehemann. Der Ehemann ist nicht der biologische Vater der Kinder, da er die Familie verlassen hat , um mit einer anderen Frau zusammenzuleben. Svitlanas jetziger Ehemann ist älter und nicht mehr in der Lage, viel zu helfen, so dass sie die meisten Angelegenheiten rund um die Familie und die anfallenden Arbeiten selbst erledigt. Ihre älteste Tochter ist 19 und selbst bereits schwanger. Die übrigen 7 Kinder sind im schulpflichtigen Alter und es ist schwierig, ihnen eine ausreichende Bildung zu gewährleisten. Atrem möchte Polizist werden, aber es fällt ihm sehr schwer, sich zum Lernen zu motivieren und an die Notwendigkeit von Bildung zu glauben, so wie die Situation momentan ist.

Atrem träumt davon, dass der Krieg zu Ende geht und dass seine Familie glücklich wird. Er wünscht sich, dass alles wieder so wird wie früher, als die Menschen noch mit Freunden ausgingen und im Garten spielten, anstatt zu Hause zu sitzen und auf ihr Handy zu starren. Svitlana fügt hinzu, dass die Kinder vor dem Krieg glücklicher waren und spielen konnten. Es sei vielleicht nicht das reichste oder beste Leben gewesen, aber sie seien glücklich gewesen. Jetzt würden sie alle herumsitzen und warten, während der Krieg weitergeht. Der Krieg, fährt Atrem fort, sei für ihn etwas Schreckliches, das Menschen ohne Vorwarnung aus dem Leben reißen könne. Es fühle sich an, als ob der Tod zufällig ein Familienmitglied oder jemanden auf der Straße treffe.

Flugten til Bakhmut

I april (2014) besluttede Atrems familie at flygte fra området og købte en lejlighed i Bakhmut, som de flyttede ind i. Kort efter blev Bakhmut også besat af de prorussiske styrker, og det betød, at familien manglede mad. Svitlana, Atrems mor, gik til de lokale prorussiske myndigheder for at bede om brød. De proklamerede, at siden hun ikke kunne brødføde sine børn, så ville de tage dem fra hende og placere dem på et børnehjem.

Soldater tog til hendes hjem og tvang børnene i en bil, som kørte dem til et børnehjem. Svitlana protesterede, men blev stoppet, da hun blev truet med, at de ville udrydde alle familiemedlemmer, fordi de var ukrainere og kriminelle: “Hvis du ikke vil vide, hvad russisk betyder, så viser vi dig russernes styrke.”

Svitlanas børn blev anbragt på børnehjemmet i ca. 6 måneder, hvor hun fik lov til at besøge dem fra tid til anden. Atrem husker, hvordan de blev tvunget væk fra deres hjem og tiden på børnehjemmet. Hvordan lærerne slog, skubbede og afstraffede ham. Hvordan han blev misbrugt og udsat for vold af de andre børn, der boede der. Familien opholdt sig i Bakhmut indtil 2017, hvor de flyttede til en anden by, omkring 5-7 km væk. Da de prorussiske separatister endelig trak sig tilbage fra Bakhmut, fandt man massegrave i byen med civile, heriblandt ligene af gravide kvinder.

Uddannelse

Da familien vidste, hvad det betød, når man lever under russisk belejring, besluttede de at flygte til Tjekkiet, da frontlinjen nærmede sig i april 2022. Her boede de på to forskellige hoteller i løbet af 6 måneder, men i september vendte de tilbage til Ukraine. Her bor de i en flygtningelejr i Lviv, og børnenes skolegang er nu blevet den største udfordring for familien. Atrem deltager i fjernundervisning, men kvaliteten er lav, og han modtager kun en times undervisning om dagen. Svitlana har forsøgt at indskrive ham i en lokal skole, men alle 6. klasse klasser var allerede fyldt op. Han blev bedt om at vente til starten af ​​det næste skoleår, hvor skoleadministrationen ville forsøge at finde plads til ham.

Familien består nu af Svitlana, hendes 8 børn og Svitlanas mand. Den biologiske far til børnene har forladt familien for at leve sammen med en anden kvinde. Svitlanas nuværende mand er ældre og ude af stand til at hjælpe meget, så hun står for det meste med familien og arbejde selv. Hendes ældste datter er 19 år og allerede gravid. De resterende 7 børn er i skolealderen, og det er svært at få en tilstrækkelig uddannelse for dem. Som situationen er nu ønsker Atrem at blive politibetjent, men det er svært for ham at motivere sig selv til at studere samt at bevare troen på vigtigheden af ​​uddannelse.

Atrems drøm er, at krigen ender, og at hans familie bliver lykkelig. Han ønsker, at tingene kan komme tilbage til, hvordan de var, hvor folk gik ud med venner og legede i gården i stedet for at sidde i deres hjem og stirre på deres telefoner. Svitlana tilføjer, at før krigen var børnene gladere og kunne lege. Det var måske ikke det rigeste eller bedste liv, men de havde glæde. Nu sidder de alle sammen og venter, mens krigen fortsætter. Krigen er, fortsætter Atrem, noget forfærdeligt, der kan tage folk væk uden varsel. Det føles som om døden kommer tilfældigt for et familiemedlem eller for nogen på gaden.

Bēgšana uz Bahmutu

2014. gada aprīlī Artjoma ģimene nolēma bēgt prom no šī apgabala, iegādājoties dzīvokli Bahmutā un pārceļoties tur. Arī Bahmuta aptuveni sešus mēnešus atradās prokrieviskās okupācijas zonā, un ģimene cieta no pārtikas nepieejamības. Artjoma māte Svitlana devās pie prokrieviskajām varas iestādēm, lai lūgtu maizi. Viņi atbildēja, ka, tā kā viņa nespēj pabarot savus bērnus, viņi tos atņems un ievietos bērnunamā.

Prokrieviskie karavīri devās uz viņu mājām, lai piespiedu kārtā atņemtu bērnus un ar automašīnu nogādātu viņus bērnunamā. Kad viņa protestēja, viņai tika pateikts, ka viņi likvidēs visus viņas ģimenes locekļus, jo viņi ir ukraiņi un noziedznieki: “Ja jūs nevēlaties zināt, kas ir krievu valoda, tad mēs jums parādīsim, kāds ir krievu spēks”.

Visi Svitlanas bērni aptuveni uz sešiem mēnešiem tika ievietoti bērnunamā, kur viņai bija tiesības laiku pa laikam viņus apciemot. Artjoms atceras, kā viņu piespiedu kārtā izveda no mājām, kā arī laiku, ko viņš pavadīja bērnunamā, kur skolotāji viņu sita, grūstīja un citādi sodīja. Pret viņu vardarbīgi izturējās arī pārējie bērni, kas tur uzturējās. Ģimene dzīvoja Bahmutā līdz 2017. gadam, kad pārcēlās uz citu pilsētu, kas atrodas aptuveni 5–7 km attālumā. Kad krievu karavīri beidzot atkāpās no Bahmutas, pilsētā tika atrasti masu kapi ar daudzu civiliedzīvotāju, tostarp ar grūtnieču līķiem.

Iegūt izglītību

Tā kā ģimene zināja, ko nozīmē dzīvot okupācijas apstākļos, 2022. gada aprīlī, kad frontes līnija pietuvojās viņu mājām, viņi aizbēga uz Čehiju. Šeit viņi sešu mēnešu laikā dzīvoja divās dažādās viesnīcās. Pēc tam septembrī viņi atgriezās Ukrainā. Tagad, dzīvojot bēgļu nometnē Ļvivā, liels izaicinājums ģimenei ir skolas apmeklēšana. Artjoms apmeklē attālinātās nodarbības, taču to kvalitāte ir zema, un viņš mācās tikai vienu stundu dienā. Svitlana ir mēģinājusi viņu pierakstīt vietējā skolā, taču visas sestās klases jau ir aizpildītas. Viņam ir lūgts pagaidīt līdz nākamā mācību gada sākumam, kad skolas administrācija centīsies atrast viņam vietu.

Šobrīd ģimeni veido Svitlana, viņas astoņi bērni un Svitlanas vīrs. Vīrs nav bērnu bioloģiskais tēvs, jo tas pameta ģimeni un dzīvo ar citu sievieti. Svitlanas pašreizējais vīrs ir vecāks un nespēj daudz palīdzēt, tāpēc viņa risina lielāko daļu ar ģimeni saistīto jautājumu un veicamos darbus. Viņas vecākajai meitai ir 19 gadi, un viņa pati jau ir stāvoklī. Pārējie septiņi bērni ir skolas vecumā, un nodrošināt viņiem pietiekamu izglītību ir sarežģīti. Artjoms vēlas kļūt par policistu, taču viņam ir ļoti grūti motivēt sevi mācīties un noticēt izglītības nepieciešamībai, kāda tā ir pašreizējā situācijā.

Artjoma sapnis ir, lai karš beigtos un viņa ģimene būtu laimīga. Viņš vēlas, lai viss atkal būtu kā agrāk, kad cilvēki iet ārā ar draugiem un darbojas pagalmā, nevis sēž mājās un skatās tālruņa ekrānos. Svitlana piebilst, ka pirms kara bērni bija laimīgāki un varēja spēlēties. Iespējams, tā nebija visbagātākā vai labākā dzīve, bet viņi bija laimīgi. Tagad viņi visi sēž un tikai gaida, kamēr turpinās karš. Karš, turpina Artjoms, viņam ir kaut kas briesmīgs, kas var atņemt cilvēkus bez brīdinājuma. Šķiet, ka nāve kādu ģimenes locekli vai cilvēku uz ielas paņem nejauši.

ATBALSTI MŪSU DARBU