It's late in the evening of the warm spring when the door opens to an apartment in the smaller town of Varde in Denmark. It's the teenager Anita who has opened the main door facing the pedestrian street using the intercom. She stands in the open door on the 3rd floor with a little kitten in her arms, while she kindly welcomes in Danish, after which we switch to English. Southwestern Jutland has been the backdrop for their new home for almost a year after their escape from Ukraine. Anita, her two siblings, Mikhailo and Daniel, along with their mother, Anna, fled on March 5, 2022, after 11 days of the horrors of war.

“Come inside, you don't need to take off your shoes,” says Anna, who has come to welcome us despite her sprained leg. We are shown into the living room and sit around a large table from recycling, while she explains how it has become a sport to find used things for the home. “We manage with what we have. You learn that when you've lost everything to the war,” she continues.

A black mini skirt

“A black mini skirt, two long-sleeved blouses, some makeup items, a hairbrush, toothpaste, and a charger. That was it,” Anita lists the contents of her backpack during the escape, her gentle laughter lightening the mood. “Tomorrow morning we're going to Poland,” explains Anita. Her mother had come in through the door, looking disoriented, as she delivered the message. Every day the news became more and more serious. Large areas were already occupied by the Russians, and there were long lines of cars trying to leave the Zaporizhzhia region. Anna had seen footage of how the Russians shot at car queues and killed people who were trying to escape the occupied areas. She had managed to secure a spot on an evacuation train to Poland 11 days after Russia attacked Ukraine.

The painful farewell

Since we sat down at the table in Varde, we have discussed back and forth about the many painful events that the war brought. And now, Anita takes us back to the overcrowded train station in Zaporizhzhia on the day they fled.It was in the midst of this chaotic situation that she cried uncontrollably.

“The last time I saw my father was that day in March. We were waiting for the train, and it came really fast. We didn't even see it. It was packed with people, and they were shouting. I turned my head backwards and looked at my father. He was crying, and I was crying. Everyone had already boarded the train, so we quickly said goodbye, and that was it.” Tears slowly run down Anita's cheeks again as she regains her composure. “If he were here now, I would just hug him.” Anna interrupts and explains how she thought they would only be in Poland for a week, until the war was over, and then return.

Together with 24 others, they were crammed into a four-person compartment, and then spent 36 hours on the train without light, food, or visiting the restroom. In the cold, they crossed the border on foot and ended up in Przemyśl, Poland. From there, they continued to Warsaw, followed by some hectic weeks in various small villages with the help of kind Poles.

The fire station

Anna is a psychologist, so it was natural that she helped other Ukrainians with conversations while they were temporarily staying at a fire station. At the fire station, a business card for Thomas, a Latvian volunteer living in Denmark, ended up between Anita's fingers.“I cried and cried,” Anna says, as concerns about her children's future filled her consciousness, unsure of what would be best to do in the new situation. Thomas spoke Russian, and shortly after, he was the one who welcomed them when they landed at Billund Airport.

The grandparents

Anna's parents are elderly and, despite the risks and challenges, prefer to live in their own home in Ukraine. As we sit and talk, it turns out that they are on their way to Denmark. They have reached Poland, and within a few days, they will land in Varde. It's the third time they've made the journey out of Ukraine since the war started. This time, it's to assist Anna, who injured one of her legs.

The first time they came was in the summer of 2022. They returned home in September, but already in October, they were forced to come back to Denmark. The Russians were deliberately targeting infrastructure, and it was too cold to spend the winter in Zaporizhzhia. They ended up staying until April 2023. “We had a beautiful life in Ukraine. We were a large family with big houses, cars, and a business,” explains Anna. At home, the whole family lived on the same street, and they have always helped and supported each other.

The young soldiers

When they fled, Anna’s son Daniel was 17 years old. Now he has turned 18. “He still looks like a child, and he doesn't even know where his own socks are. He shouldn't be a soldier,” it's Anna who delivers the words quickly, but it turns out to have a deeper motivation fueled by fear.

One of Anna's best friends has lost all three of her sons to the war. “They became soldiers when the war started. We fled, and she stayed behind. She lost all her children, and today she walks around like a zombie.” Anna continues to explain how it has become normal to find out on social media that someone you know has been killed. Every week, more join the list. Anna looks at the blinking phone she holds in her hand. It's the Ukrainian alarm app, warning of a new bombardment of Zaporizhzhia. “Maybe he'll never return to Ukraine,” Anna refers to her son Daniel, while the alarm continues.

Today, Anna and her older children spend all their free time raising money for the soldiers in Ukraine. Donations go towards purchasing medicine, equipment, and supplies for the front lines. It's a task that often affects Anna's sleep. “We have no free time. Every week, we do something for our soldiers. It's a very, very important part of my life,” she says.

Dima's death

The 4-year-old Mikhailo is still awake. He is brimming with energy and affection as he approaches his mother to whisper secrets in her ear. He has a smile on his face. This helps to lighten the slightly subdued mood that had spread for a moment. The reason was Anita's account of her peer and schoolmate, who had been killed in Ukraine shortly before. “My classmate's house was bombed. The parents and Dima died. A younger brother and the grandparents survived,” that's how Anita explained the tragic incident. “His name was Dima,” she repeats, after which she reflects on how everyone is scattered around the world and how she misses her friends and family every day.

Steady job

Anna's everyday life has become busy. At the beginning of the year, she started job training at the Danish printing company PE Offset A/S, and it has gone beyond expectations. So much so that she now has a steady full-time job where she enjoys the company of good colleagues.

Anita also helps make ends meet. To begin with, she did cleaning, and then she delivered newspapers, but recently she got another part-time job. She manages that while also attending an international class. Her father is still in Ukraine, and the dream is to be reunited in Denmark. He has serious heart problems and is disabled.

Support our work

Теплим весняним вечором відчиняються двері квартири в невеликому містечку Варде, що в Данії. Це Аніта відчинила їх та стоїть на 3-му поверсі з маленьким кошеням на руках, люб'язно вітається данською, після чого ми переходимо на англійську мову. Південно-західна Ютландія стала їх новим домом вже майже рік після переїзду з України. Після жахливих 11 днів війни, що пережила родина, Аніта, її брат і сестра (Михайло і Даніель), разом з матір'ю Анною, мусили тікати 5 березня 2022 року.

“Заходьте, можете не роззуватися”, - каже Анна, яка вийшла привітати нас, незважаючи на травмовану ногу. Нас проводжають до вітальні, ми сідаємо за великий стіл з вторсировини, а вона розповідає, як пошук вживаних речей для дому перетворився на хоббі. “Ми обходимося тим, що маємо. Цьому вчишся, коли втратив усе через війну”, - продовжує вона.

Чорна міні-спідниця

“Чорна міні-спідниця, дві блузки з довгими рукавами, трохи косметики, гребінець, зубна паста і зарядний пристрій. Це все”, - перераховує Аніта вміст свого рюкзака під час втечі, а її лагідний сміх піднімає настрій. “Завтра вранці ми їдемо до Польщі”, - пояснює Аніта. Увійшла її мати, виглядаючи дезорієнтованою, передаючи повідомлення. З кожним днем новини ставали дедалі серйознішими. Великі території вже були окуповані росіянами, а з Запорізької області вишикувалися довжелезні черги машин, які намагалися виїхати. Анна бачила кадри, як росіяни розстрілювали автомобільні черги і вбивали людей, які намагалися втекти з окупованих районів. Їй вдалося забронювати місце в евакуаційному поїзді до Польщі через 11 днів після нападу росії на Україну.

Болісне прощання

Відтоді, як ми сіли за стіл в їх домі у Варде, ми обговорювали багато болючих подій, які принесла війна. А тепер Аніта повертає нас до переповненого залізничного вокзалу в Запоріжжі в день їхньої втечі. Саме під час цих хаотичних подій вона нестримно плакала.

“Востаннє я бачила батька того березневого дня. Ми чекали на потяг, і він прийшов дуже швидко. Ми навіть не встигли його побачити. Він був переповнений людьми, і всі вони кричали. Я повернула голову і подивилася на батька. Він плакав, і я плакала. Всі вже сіли в поїзд, тому ми швидко попрощалися, і на цьому все закінчилося”. Сльози знову повільно течуть по щоках Аніти. “Якби він був тут зараз, я б просто обійняла його”. Анна перебиває її і пояснює, що думала, що вони пробудуть у Польщі лише тиждень, поки війна не закінчиться, а потім повернуться додому.

Вони знаходились в купе для чотирьох осіб разом з 24 іншими людьми, а потім провели 36 годин у поїзді без світла, їжі та відвідування вбиральні. На морозі вони пішки перетнули кордон і опинилися в Перемишлі, в Польщі. Звідти вони продовжили шлях до Варшави, після чого провели кілька напружених тижнів у різних маленьких селах, де їм допомагали поляки.

Пожежна станція

Анна - психолог, тож цілком природно, що вона допомагала іншим українцям, коли вони тимчасово перебували на пожежній станції. У пожежній частині Анні дали візитівку Томаса, латвійського волонтера, який живе в Данії. “Я плакала і плакала”, - розповідає Анна, не знаючи, як краще вчинити в тій ситуації, оскільки занепокоєння за майбутнє своїх дітей переповнювало її свідомість. Томас говорив російською, і незабаром саме він зустрів  їх, коли вони приземлилися в аеропорту Біллунда.

Бабуся і дідусь

Батьки Анни - люди похилого віку і, незважаючи на ризики та виклики, вважають важливим жити у власному будинку в Україні. Поки ми сидимо і розмовляємо, з'ясовується, що вони прямують до Данії. Вони вже дісталися Польщі, і за кілька днів будуть у Варде. Третій раз вони виїжджають з України з початку війни. Цього разу, щоб допомогти Анні, яка отримала поранення ноги.

Вперше вони приїхали влітку 2022 року. У вересні вони повернулися додому, але вже в жовтні знов були змушені приїхати до Данії. Росіяни цілеспрямовано обстрілювали об'єкти інфраструктури, і в Запоріжжі було надто холодно, щоб зимувати. Вони залишилися в Данії до квітня 2023 року. “У нас було прекрасне життя в Україні. Ми були великою родиною з великими будинками, машинами та бізнесом”, - пояснює Анна. Вдома сім'я жила на одній вулиці, і вони завжди допомагали і підтримували один одного.

Молоді військові

Коли вони виїжджали, синові Анни Даніелю було 17 років. Зараз йому виповнилося 18. “Він все ще виглядає як дитина, і навіть не знає, де його шкарпетки. Він не повинен бути військовим”, - ці слова Анна вимовляє швидко, але виявляється, що за ними стоїть глибокий сенс, наповнений страхом.

Одна з найкращих подруг Анни втратила на війні трьох синів. “Коли почалася війна вони стали військовими. Ми виїхали, а подруга залишилася. Вона втратила всіх своїх дітей, вона почуває себе жахливо”. Анна продовжує пояснювати, як стало нормальним дізнаватися з соціальних мереж, що хтось із твоїх знайомих загинув. Щотижня до цього списку приєднується все більше людей. Анна дивиться на сигналізуючий телефон, який тримає в руці. Це український додаток, який попереджає про новий обстріл Запоріжжя. “Можливо, він ніколи не повернеться в Україну”, - звертається Анна до свого сина Даніеля, а сигнал тривоги продовжує лунати.

Сьогодні Анна та її старші діти проводять весь свій вільний час, збираючи гроші для українських військових. Пожертви йдуть на закупівлю ліків, обладнання та спорядження для фронту. Це завдання, яке часто впливає на сон Анни. “У нас немає вільного часу. Щотижня ми щось робимо для наших військових. Це дуже, дуже важлива частина мого життя”, - каже вона.

Смерть Діми

4-річний Михайло ще не спить. Він переповнений енергією та любов'ю, коли підходить до мами, щоб прошепотіти їй на вухо секрети. На його обличчі посмішка. Це допомагає розвіяти пригнічений настрій, який панував у кімнаті. Причиною стала розповідь Аніти про її ровесника та однокласника, якого незадовго до цього вбили в Україні. “Будинок мого однокласника розбомбили. Загинули його батьки і сам Діма. Вижили молодший брат і бабуся з дідусем”, - так Аніта пояснила трагічний випадок. “Його звали Діма”, - повторює вона, після чого розмірковує про те, як всі, кого вона знає, розкидані по світу і як вона щодня сумує за своїми друзями та родиною.

Стабільна робота

Повсякденне життя Анни стало насиченим. На початку року вона розпочала стажування в данській поліграфічній компанії PE Offset A/S, і воно перевершило її очікування. Тепер вона має постійну роботу на повний робочий день, де вона насолоджується компанією хороших колег.

Аніта також допомагає зводити кінці з кінцями. Спочатку вона прибирала, потім розносила газети, а нещодавно отримала ще один підробіток. Вона встигає й відвідувати міжнародні курси. Її батько все ще в Україні, і вона мріє возз'єднатися з ним у Данії. Він має серйозні проблеми з серцем і є людиною з інвалідністю.

Підтримайте нашу роботу

Es ist spät am Abend eines warmen Frühlingstages, als sich die Tür zu einer Wohnung in der Kleinstadt Varde in Dänemark öffnet. Es ist die Jugendliche Anita, die über die Gegensprechanlage die zur Fußgängerzone hin gelegene Haustür geöffnet hat. Sie steht in der offenen Tür im 3. Stock mit einem kleinen Kätzchen im Arm, während sie uns freundlich auf Dänisch begrüßt, bevor wir ins Englische wechseln. Der Südwesten Jütlands ist seit fast einem Jahr nach ihrer Flucht aus der Ukraine ihr neues Zuhause. Anita, ihre beiden Geschwister Mikhailo und Daniel sowie ihre Mutter Anna flohen am 5. März 2022, nachdem sie 11 Tage lang die Schrecken des Krieges erlebt hatten.

“Kommt herein, ihr braucht eure Schuhe nicht auszuziehen”, sagt Anna, die trotz ihres verstauchten Beins zur Begrüßung gekommen ist. Wir werden ins Wohnzimmer geführt und setzen uns um einen großen recycelten Tisch aus, während sie uns erklärt, wie es zu einer Art Sport geworden ist, gebrauchte Dinge für die Wohnung zu finden. “Wir kommen mit dem aus, was wir haben. Das lernt man, wenn man alles durch den Krieg verloren hat”, fährt sie fort.

Ein schwarzer Minirock

“Ein schwarzer Minirock, zwei langärmelige Blusen, ein paar Schminkutensilien, eine Haarbürste, Zahnpasta und ein Ladegerät. Das war's”, zählt Anita den Inhalt ihres Rucksacks während der Flucht auf, wobei ihr leises Lachen die Stimmung auflockert. “Morgen früh fahren wir nach Polen”, erzählt Anita. Ihre Mutter war damals zur Tür hereingekommen und wirkte orientierungslos, als sie diese Nachricht überbrachte. Jeden Tag wurden die Nachrichten ernster. Große Gebiete waren bereits von den Russen besetzt und es gab lange Autoschlangen, die versuchten, die Region Saporischschja zu verlassen. Anna hatte Aufnahmen davon gesehen, wie die Russen auf Autoschlangen schossen und Menschen töteten, die versuchten, aus den besetzten Gebieten zu entkommen. Es war ihr schließlich gelungen, 11 Tage nach dem russischen Angriff auf die Ukraine einen Platz in einem Evakuierungszug nach Polen zu ergattern.

Der schmerzhafte Abschied

Seit wir uns in Varde an den Tisch gesetzt hatten, sprachen wir immer wieder über die vielen schmerzhaften Ereignisse, die der Krieg mit sich brachte. Und nun versetzt uns Anita zurück in den überfüllten Bahnhof von Saporischschja an dem Tag, an dem sie flohen. Angesichts dieser chaotischen Situation weinte sie unkontrolliert.

“Das letzte Mal, dass ich meinen Vater gesehen habe, war an diesem Tag im März. Wir haben auf den Zug gewartet, der sehr schnell kam. Wir haben ihn kaum gesehen. Er war voll mit Menschen, die durcheinanderschrien. Ich schaute zurück und sah meinen Vater an. Er weinte, und ich weinte auch. Alle waren schon in den Zug gestiegen, also haben wir uns schnell verabschiedet, und das war's.” Langsam laufen Anita erneut Tränen über die Wangen, während sie ihre Fassung wiedererlangt. “Wenn er jetzt hier wäre, würde ich ihn einfach umarmen.” Anna unterbricht und erklärt, dass sie dachte, sie würden nur eine Woche in Polen verbringen, bis der Krieg vorbei sei, und dann zurückkehren.

Zusammen mit 24 anderen Personen wurden sie in ein Vier-Personen-Abteil gepfercht und verbrachten dann 36 Stunden im Zug, ohne Licht, Essen oder die Toilette aufsuchen zu können. In der Kälte überquerten sie die Grenze zu Fuß und kamen schließlich in Przemyśl, Polen, an. Von dort aus ging es weiter nach Warschau, gefolgt von einigen hektischen Wochen in verschiedenen kleinen Dörfern mit Unterstützung freundlicher Polen.

Die Feuerwache

Anna ist Psychologin, und so war es nur natürlich, dass sie anderen Ukrainern mit Gesprächen zur Seite stand, während sie vorübergehend in einer Feuerwache untergebracht waren. In der Feuerwache fiel Anita eine Visitenkarte von Thomas in die Hände, einem lettischen Freiwilligen, der in Dänemark lebt: “Ich weinte und weinte”, sagt Anna, die sich Sorgen um die Zukunft ihrer Kinder machte und nicht wusste, was sie in der neuen Situation am besten tun sollte. Thomas sprach Russisch, und kurz darauf war er derjenige, der sie bei ihrer Landung auf dem Flughafen Billund begrüßte.

Die Großeltern

Annas Eltern sind bereits älter und zogen es trotz der Risiken und Herausforderungen vor, in ihrem eigenen Haus in der Ukraine zu bleiben. Während wir zusammensitzen und uns unterhalten, stellt sich jedoch heraus, dass sie auf dem Weg nach Dänemark sind. Sie haben Polen bereits erreicht und werden in ein paar Tagen in Varde ankommen. Es ist das dritte Mal, dass sie seit Beginn des Krieges die Ukraine verlassen. Diesmal geht es darum, Anna zu unterstützen, die sich ein Bein verletzt hat.

Das erste Mal kamen sie im Sommer 2022. Im September kehrten sie nach Hause zurück, aber schon im Oktober waren sie gezwungen, wieder nach Dänemark zu reisen. Die Russen nahmen gezielt Infrastrukturanlagen unter Beschuss und es war zu kalt, um den Winter in Saporischschja zu verbringen. Schlussendlich blieben sie bis April 2023. “Wir hatten ein schönes Leben in der Ukraine. Wir waren eine große Familie mit großen Häusern, Autos und einem Unternehmen”, erklärt Anna. Zu Hause wohnte die ganze Familie in der gleichen Straße, wobei man sich stets gegenseitig geholfen und unterstützt habe.

Die jungen Soldaten

Als sie flohen, war Annas Sohn Daniel 17 Jahre alt. Inzwischen ist er 18 geworden. “Er sieht immer noch aus wie ein Kind und weiß nicht einmal, wo seine eigenen Socken sind. Er sollte kein Soldat sein”, sagt Anna hastig, doch dahinter steckt eine tiefere Intention, die von Angst geschürt wird.

Eine von Annas besten Freundinnen hat alle ihre drei Söhne im Krieg verloren. “Sie wurden Soldaten, als der Krieg begann. Wir sind geflohen und sie ist zurückgeblieben. Sie hat alle ihre Kinder verloren und läuft heute rum wie ein Zombie.” Anna fährt fort zu erklären, wie normal es geworden ist, über die sozialen Medien zu erfahren, dass jemand, den man kennt, getötet wurde. Jede Woche werden es mehr. Anna schaut auf das blinkende Telefon, das sie in der Hand hält. Es ist die ukrainische Alarm-App, die vor einer neuen Bombardierung von Saporischschja warnt. “Vielleicht kehrt er nie wieder in die Ukraine zurück”, spielt Anna auf ihren Sohn Daniel an, während der Alarm weitergeht.

Mittlerweile verbringen Anna und ihre älteren Kinder ihre gesamte Freizeit damit, Geld für die Soldaten in der Ukraine zu sammeln. Die Spenden fließen in den Kauf von Medikamenten, Ausrüstung und Material für die Front. Eine Aufgabe, die Annas Schlaf oft beeinträchtigt. “Wir haben keine freie Zeit. Jede Woche tun wir etwas für unsere Soldaten. Das ist ein sehr, sehr wichtiger Teil meines Lebens”, sagt sie.

Dimas Tod

Der 4-jährige Mikhailo ist noch wach. Er strotzt vor Energie und Zuneigung, als er sich zu seiner Mutter beugt, um ihr Geheimnisse ins Ohr zu flüstern. Er hat ein Lächeln im Gesicht. Dies trägt dazu bei, die leicht gedrückte Stimmung, die sich für einen Moment ausgebreitet hatte, aufzuhellen. Der Grund dafür war Anitas Mitteilung darüber, dass kürzlich ein Gleichaltriger und Schulkamerad in der Ukraine getötet worden war. „Das Haus meines Mitschülers wurde bombardiert. Die Eltern und Dima starben. Ein jüngerer Bruder und die Großeltern überlebten“, erklärte Anita den tragischen Vorfall. “Sein Name war Dima”, wiederholt sie und reflektiert dann darüber, wie alle in der Welt verstreut seien und wie sehr sie ihre Freunde und Familie jeden Tag vermisse.

Ein fester Job

Annas Alltag ist sehr geschäftig geworden. Anfang des Jahres begann sie ein Praktikum bei der dänischen Druckerei PE Offset A/S, das ihre Erwartungen übertraf. So sehr, dass sie jetzt einen festen Vollzeitjob hat, bei dem sie die Gesellschaft netter Kollegen genießt.

Anita hilft auch, über die Runden zu kommen. Zunächst war sie als Reinigungskraft tätig, dann trug sie Zeitungen aus und seit kurzem hat sie einen weiteren Teilzeitjob. Das alles erledigt sie, während sie gleichzeitig eine internationale Klasse besucht. Ihr Vater ist noch in der Ukraine, und ihr Traum ist es, ihn in Dänemark wiederzusehen. Er hat schwere Herzprobleme und ist invalide.

Det er hen på aftenen i det varme forår, da døren bliver åbnet til en lejlighed i den mindre by Varde i Danmark. Det er teenageren Anita, der har åbnet hoveddøren ud mod gågaden ved hjælp af dørtelefonen. Hun står i den åbne dør på 3. sal med en lille kattekilling i armene, mens hun venligt siger velkommen på dansk, hvorefter vi skifter til engelsk. Sydvestjylland har i snart et år dannet rammen om deres nye hjem efter deres flugt fra Ukraine. Anita, hendes to søskende, Mikhailo og Daniel, samt deres mor, Anna, flygtede den 5. marts 2022 efter 11 dage i krigens rædsler.

“Kom indenfor, I behøver ikke tage skoene af,” siger Anna, som er stødt til for at byde velkommen, på trods af hendes forstuvede ben. Vi bliver vist ind i stuen og sætter os rundt om et stort bord, der er fra genbrug, mens hun forklarer, hvordan det er blevet en sport at finde brugte ting til hjemmet. “Vi klarer os med det, vi har. Det lærer man, når man har mistet alt til krigen,” fortsætter hun.

Et sort miniskørt

“Et sort miniskørt, to langærmede bluser, nogle makeup-sager, en hårbørste, tandpasta og en oplader. Det var det hele,” det er Anita, som opremser indholdet i hendes rygsæk under flugten, mens hendes milde latter bløder op. “‘I morgen tidlig skal vi til Polen.’ Det var sådan, jeg fandt ud af, vi skulle flygte,” forklarer Anita. Hendes mor var kommet forvildet ind ad døren for at overbringe beskeden. Hver dag var nyhederne mere og mere alvorlige. Store områder var allerede besat af russerne, og der var lange bilkøer for at komme væk fra Zaporizjzja-regionen. På optagelser havde Anna set, hvordan russerne skød på bilkøer og dræbte folk, som ville væk fra de besatte områder. Det var lykkedes hende at få plads på et evakueringstog til Polen 11 dage efter, at Rusland angreb Ukraine.

Den smertefulde afsked

Siden vi har sat os ved bordet i Varde, har vi talt frem og tilbage om de mange smertefulde begivenheder, som krigen medførte. Og nu tager Anita os tilbage til den overfyldte togstation i Zaporizjzja, den dag de flygtede. Det var midt i denne kaotiske situation, at hun græd utrøsteligt.

“Sidste gang jeg så min far, var den dag i marts. Vi ventede på toget, og det kom virkelig hurtigt. Vi så det ikke engang. Der var propfyldt med mennesker, og de skreg. Jeg kiggede bagud, mens jeg så på min far. Han græd, og jeg græd. Alle var allerede gået ombord på toget, så vi sagde hurtigt farvel, og det var det.” Tårerne løber igen langsomt ned ad Anitas kinder, mens hun samler sig. “Hvis han var her nu, ville jeg blot kramme ham,” Anna bryder ind og forklarer, hvordan hun troede, de kun skulle være i Polen i en uge, indtil krigen var overstået, for så at vende tilbage.

Sammen med 24 andre blev de mast ind i en firepersoners kupe, for derefter at tilbringe 36 timer i toget uden lys, mad eller toiletbesøg. I kulden krydsede de grænsen til fods og endte i Przemyśl i Polen. Derfra fortsatte de til Warszawa, hvorefter nogle hektiske uger fulgte rundt om i forskellige små landsbyer med hjælp fra venlige polakker.

Brandstationen

Anna er psykolog, og derfor var det oplagt, at hun hjalp andre ukrainere med samtaler, mens de opholdt sig midlertidigt på en brandstation. På brandstationen havnede et visitkort til Thomas, en frivillig lette bosat i Danmark, mellem Anitas fingre. “Jeg græd og græd,” fortæller Anna, mens bekymringerne om hendes børns fremtid fyldte alt i bevidstheden. Hun var i tvivl om, hvad der ville være det bedste at gøre. Thomas talte russisk, og kort tid efter var det ham, der tog imod dem, da de landede i lufthavnen i Billund.

Bedsteforældrene

Annas mor og far er gamle og foretrækker på trods af risikoen og udfordringerne at leve i deres eget hjem i Ukraine. Mens vi sidder og taler, viser det sig, at de netop er på vej til Danmark. De er nået til Polen, og inden for få dage lander de i Varde. Det er tredje gang, de tager rejsen ud af Ukraine efter krigens begyndelse. Denne gang er det for at aflaste Anna, som er kommet til skade med det ene ben.

Første gang de kom, var i sommeren 2022. De tog hjem i september, men allerede i oktober blev de tvunget til at vende tilbage til Danmark. Russerne gik målrettet efter infrastrukturen, og derfor var det for koldt at overvintre hjemme i Zaporizjzja. De endte med at blive til april 2023. “Vi havde et smukt liv i Ukraine. Vi var en stor familie med store huse, biler og virksomhed,” forklarer Anna. Derhjemme boede hele familien i den samme gade, og de har altid hjulpet og støttet hinanden.

De unge soldater

Da de flygtede, var sønnen Daniel 17 år gammel. Nu er han blevet 18. “Han ligner stadig et barn, og han ved ikke engang, hvor hans egne sokker er. Han skal ikke være soldat,” det er Anna, som hastigt leverer ordene, men det viser sig at stikke dybere, motiveret af frygt.

En af Annas bedste veninder har nemlig mistet alle sine tre sønner til krigen. “De blev soldater, da krigen startede. Vi flygtede, og hun blev tilbage. Hun mistede alle sine børn, og i dag går hun rundt som en zombie.” Anna fortsætter med at forklare, hvordan det er blevet normalt, at man på sociale medier finder ud af, at nogen, man kender, er blevet dræbt. Hver uge kommer der flere til. Anna ser på den blinkende telefon, som hun holder i sin hånd. Det er den ukrainske alarm-app, som indvarsler et nyt bombardement mod Zaporizjzja. “Måske vender han aldrig tilbage til Ukraine,” det er sønnen Daniel, Anna tænker på, mens alarmen fortsætter.

I dag bruger Anna og hendes store børn al deres fritid på at rejse penge til soldaterne i Ukraine. Donationer går til indkøb af medicin, udstyr og forsyninger til fronten. Et arbejde, der ofte æder sig ind på Annas nattesøvnen. “Vi har ingen fritid. Hver uge gør vi noget for vores soldater. Det er en meget, meget vigtig del af mit liv,” fortæller hun.

Dimas død

Den 4-årige Mikhailo er stadig vågen. Fyldt med energi kommer han kærligt hen til sin mor for at hviske hemmeligheder i hendes øre. Han har et smil på læben. Det hjælper med at lette den lidt dæmpede stemning, der for et øjeblik siden havde bredt sig. Årsagen var Anitas beretning om hendes jævnaldrende skolekammerat, der kort tid forinden blev dræbt i Ukraine. “Min klassekammerats hus blev bombet. Forældrene og Dima døde. En lillebror og bedsteforældrene overlevede,” sådan forklarede Anita den tragiske hændelse. “Hans navn var Dima,” gentager hun, hvorefter hun reflekterer over, hvordan alle er spredt ud over verden, og hvordan hun savner sine venner og familie hver dag.

Fast arbejde

Annas hverdag er blevet travl. I starten af året begyndte hun i jobtræning i den danske printvirksomhed PE Offset A/S, og det er gået over al forventning. Så godt, at hun i dag har fået fast fuldtidsarbejde, hvor hun trives sammen med gode kolleger.

Anita hjælper også med at få økonomien til at løbe rundt. Til at begynde med gjorde hun rent, og derefter gik hun med aviser, men for nylig fik hun et andet deltidsjob. Det passer hun, samtidig med at hun går i en international klasse. Hendes far er stadig i Ukraine, og drømmen er at blive genforenet i Danmark. Han har svære hjerteproblemer og er invalid.

Ir vēls silta pavasara vakars, kad atveras dzīvokļa durvis nelielā dāņu pilsētiņā Vardē. Galvenās durvis uz ielas pusi, izmantojot namruni, atver pusaudze Anita. Viņa stāv atvērtajās durvīs 3. stāvā ar mazu kaķēnu rokās, laipni sasveicinās dāņu valodā, pēc tam mēs pārejam uz angļu valodu. Jitlandes dienvidrietumi jau gandrīz gadu pēc viņu aizbēgšanas no Ukrainas ir kļuvuši par viņu jauno mājvietu. Anita, viņas divi brāļi, Mihailo un Daniels, kopā ar māti Annu aizbēga 2022. gada 5. martā pēc 11 dienu ilgām kara šausmām.

“Nāciet iekšā, apavus nevelciet nost,” saka Anna, kura, neraugoties uz sastiepto kāju, ir atnākusi mūs sagaidīt. Mūs ieved viesistabā, un mēs apsēžamies ap lielo galdu, kas izgatavots no otrreizējas pārstrādes materiāliem, kamēr viņa stāsta, kā lietotu mantu atrašana mājai ir pārvērtusies par sportu. “Mēs iztiekam ar to, kas mums ir. To iemācās, kad visu zaudē karā,” viņa turpina.

Melni mini svārki

“Melni mini svārki, divas blūzes ar garām piedurknēm, daži kosmētikas priekšmeti, matu suka, zobu pasta un lādētājs. Tas bija viss,” Anita uzskaita savas mugursomas saturu bēgšanas laikā, un viņas liegie smiekli uzlabo noskaņu. “Rīt no rīta mēs dodamies uz Poliju,” Anita paskaidro. Viņas māte, ienākot pateikt šo ziņu, izskatījās apjukusi. Ar katru dienu ziņas kļuva arvien nopietnākas. Plašas teritorijas jau bija okupējuši krievi, un veidojās garas mašīnu rindas, jo cilvēki centās izbraukt no Zaporižjas apgabala. Anna bija redzējusi video, kuros bija redzams, kā krievi šauj pa mašīnu rindām un nogalina cilvēkus, kas mēģina izbēgt no okupētajām teritorijām. Viņai bija izdevies iegūt vietu evakuācijas vilcienā uz Poliju 11 dienas pēc Krievijas uzbrukuma Ukrainā.

Sāpīgās atvadas

Kopš Vardē sēdāmies pie galda, mēs pārrunājām daudzos sāpīgos notikumus, ko atnesis karš. Un tad Anita mūs aizved atpakaļ uz pārpildīto vilciena staciju Zaporižjā, to dienu, kad viņi bēga. Šajā haotiskajā situācijā viņa sāka nekontrolēti raudāt.

“Pēdējo reizi savu tēvu redzēju tajā marta dienā. Mēs gaidījām vilcienu, un tas pienāca ļoti ātri. Mēs to pat neredzējām. Tas bija pārpildīts ar cilvēkiem, un viņi kliedza. Es pagriezu galvu uz aizmuguri un paskatījos uz tēvu. Viņš raudāja, un es raudāju. Visi jau bija iekāpuši vilcienā, tāpēc mēs ātri atvadījāmies, un tas bija arī viss.” Atgūstot mieru, pa Anitas vaigiem atkal lēnām tek asaras. “Ja viņš tagad būtu šeit, es viņu apskautu.” Anna pārtrauc un paskaidro, ka viņa domājusi, ka viņi Polijā būs tikai nedēļu, kamēr beigsies karš, un tad atgriezīsies.

Kopā ar vēl 24 cilvēkiem viņi saspiedās četrvietīgajā kupejā un tad pavadīja 36 stundas vilcienā bez gaismas, ēdiena un tualetes apmeklēšanas. Aukstumā viņi kājām šķērsoja robežu un nonāca Pšemislā, Polijā. No turienes viņi turpināja ceļu uz Varšavu, kam sekoja dažas drudžainas nedēļas dažādos mazos ciematos ar laipnu poļu palīdzību.

Ugunsdzēsēju depo

Anna ir psiholoģe, tāpēc bija likumsakarīgi, ka viņa palīdzēja citiem ukraiņiem aprunājoties, kamēr viņi uz laiku uzturējās ugunsdzēsēju depo. Ugunsdzēsēju depo Annas rokās nonāca Dānijā dzīvojoša latviešu brīvprātīgā Tomasa vizītkarte. “Es raudāju un raudāju,” Anita stāsta, jo viņas apziņu piepildīja bažas par bērnu nākotni, nezinot, ko jaunajā situācijā būtu labāk darīt. Tomass runāja krieviski, un drīz vien viņš bija tas, kurš viņus sagaidīja, kad viņi nolaidās Billundas lidostā.

Vecvecāki

Annas vecāki ir vecāka gadagājuma un, neraugoties uz riskiem un izaicinājumiem, dod priekšroku dzīvot savās mājās Ukrainā. Sēžot un sarunājoties, uzzinām, ka viņi ir ceļā uz Dāniju. Viņi ir sasnieguši Poliju, un pēc dažām dienām viņi ieradīsies Vardē. Šī ir trešā reize, kad viņi ir atceļojuši no Ukrainas kopš kara sākuma. Šoreiz tāpēc, lai palīdzētu Annai, kura ir savainojusi kāju.

Pirmo reizi viņi ieradās 2022. gada vasarā. Viņi atgriezās mājās septembrī, bet jau oktobrī bija spiesti atgriezties Dānijā. Krievi apzināti vērsa uzbrukumus pret infrastruktūru, un bija pārāk auksti, lai ziemu pavadītu Zaporižjā. Galu galā viņi palika līdz 2023. gada aprīlim. “Ukrainā mums bija brīnišķīga dzīve. Mēs bijām liela ģimene ar lielām mājām, automašīnām un savu uzņēmumu,” stāsta Anna. Mājās visa ģimene dzīvoja vienā ielā, un viņi vienmēr ir viens otram palīdzēja un atbalstīja.

Jaunie karavīri

Kad viņi aizbēga, Annas dēlam Danielam bija 17 gadi. Tagad viņam ir 18 gadi. “Viņš joprojām izskatās kā bērns, un viņš pat nezina, kur ir viņa zeķes. Viņam nevajadzētu būt karavīram,” šos vārdus Anna nober ātri, taču izrādās, ka tiem ir dziļāka motivācija, ko baro bailes.

Viena no Annas labākajām draudzenēm karā ir zaudējusi visus trīs dēlus. “Sākoties karam, viņi kļuva par karavīriem. Mēs aizbēgām, taču viņa palika. Viņa zaudēja visus savus bērnus, un šodien viņa staigā apkārt kā zombijs.” Anna turpina stāstīt, ka uzzināt sociālajos tīklos, ka kāds, ko pazīsti, ir nogalināts, ir kļuvusi par normālu parādību. Katru nedēļu sarakstam pievienojas arvien jauni. Anna paskatās uz mirgojošo tālruni, ko tur rokā. Tā ir Ukrainas trauksmes izziņošanas lietotne, kas brīdina par jauniem bombardēšanas draudiem Zaporižjā. “Varbūt viņš nekad neatgriezīsies Ukrainā,” Anna atsaucas uz savu dēlu Danielu, kamēr trauksmes signāls turpinās.

Šodien Anna un viņas vecākie bērni visu savu brīvo laiku pavada, vācot naudu karavīriem Ukrainā. Ziedojumi tiek novirzīti medikamentu, ekipējuma un krājumu iegādei frontes līnijām. Tas ir uzdevums, kas bieži ietekmē Annas miegu. “Mums nav brīvā laika. Katru nedēļu kaut ko darām mūsu karavīru labā. Tā ir ļoti, ļoti svarīga manas dzīves daļa,” viņa piebilst.

Dimas nāve

Četrgadīgais Mihailo joprojām ir nomodā. Viņš ir enerģijas un mīlestības pārpilns, kad tuvojas mātei, lai ausī iečukstētu noslēpumu. Viņa sejā ir smaids. Tas palīdz atvieglot nedaudz nomākto noskaņojumu, kas uz brīdi bija pārņēmis telpu. Iemesls bija Anitas stāstījums par savu vienaudzi un skolasbiedru, kurš pavisam nesen tika nogalināts Ukrainā. “Mana klasesbiedra māja tika sabombardēta. Vecāki un Dima gāja bojā. Jaunākais brālis un vecvecāki izdzīvoja,” tā Anita paskaidro traģisko notikumu. “Viņa vārds bija Dima,” viņa atkārto, pēc tam viņa aizdomājas par to, kā visi ir izkaisīti pa pasauli un kā viņai katru dienu pietrūkst draugu un ģimenes.

Stabils darbs

Annas ikdiena ir kļuvusi aizņemta. Gada sākumā viņa uzsāka darba apmācības Dānijas poligrāfijas uzņēmumā PE Offset A/S, un tās ir noritējušas labāk, nekā cerēts. Tik ļoti, ka tagad viņai ir stabils pilna laika darbs, kurā viņa bauda labu kolēģu kompāniju.

Anita arī palīdz savilkt galus. Sākumā viņa nodarbojās ar uzkopšanu, pēc tam piegādāja avīzes, bet nesen viņa ieguva vēl vienu nepilna laika darbu. Viņa to pagūst, vienlaikus apmeklējot arī starptautisko klasi. Viņas tēvs joprojām atrodas Ukrainā, un sapnis ir atkal tikties Dānijā. Viņam ir nopietnas sirds problēmas un viņš ir invalīds.

ATBALSTI MŪSU DARBU